Нічний молочник. Андрей Курков

даси?

      – Не знадобиться. Ти його знаєш.

      – Хтось з наших? – у голосі Володьки почулися нотки напруженої підозри.

      – Ага, – Семен важко зітхнув.

      Володька подумав про зрадників. Про тих, кого ловили й розстрілювали в старих радянських фільмах про війну й шпигунів. Він перебрав у думках усю їхню нечисленну команду, яку зібрав довкола себе Семен, щоб розпочати цю порівняно нескладну охоронну справу. Всі були нормальними хлопцями. Або ж здавалися такими.

      – Назви! – попросив Володька.

      – Все залишиться між нами, – проказав Семен, хоч і розумів, що це цілком непотрібне попередження може образити Володьку. У справжніх чоловіків не буває зайвих або невчасно сказаних слів. – Справа в тім… – почав було Семен, але обірвав себе. Замовк.

      – Я слухаю, – не відриваючи погляду від добре прибраної від снігу дороги, промовив Володька.

      – Останнім часом, – у Семеновому голосі з’явилося більше твердості. – Зі мною щось негаразд… Я хотів тебе попрохати постежити за мною.

      Володька пригальмував, з’їхав на засніжене узбіччя, просто під сосни, що росли по обидва боки траси.

      – Не зрозумів, – Володька уважно подивився у вічі шефові. – З тобою все гаразд?

      – Якщо б у мене все було гаразд, я б не звертався до тебе, – Семен глянув на годинник. – Можемо запізнитися, – сказав він спокійно, холодним робочим тоном, позбавленим інтонації. – То що, постежиш?

      Володька кивнув.

      – У будинку навпроти на другому поверсі є віконце. Просто на сходовому майданчику. Там тепліше. Якщо я буду робити щось дивне – зупини. Можеш силою.

      Володька вивів автівку назад на трасу. Невдовзі вони зупинилися на роздоріжжі, на самому початку лісової дороги, добре втрамбованої широкими колесами джипів. Зупинилися біля «дев’ятки», в якій сиділо ще троє міцних чоловіків. Тепер уся команда була у зборі. До приїзду «лижників» лишалося півгодини. Але перша машина, двоє хлопців з обслуги «лижників», уже проїхала далі лісовою дорогою. Їм треба було облаштувати місце для пікніка. Розставити мангал, розкладні стільці й столик.

      Семен переконався у професійності цих хлопців дуже швидко. Коли вони, пропустивши вперед на лісову дорогу два джипи з українськими прапорцями й трицифровими числами на держномерах, зайняли своє місце у хвості «кортежу» і виїхали на велику галявину, що нагадувала радше стаціонарне місце для відпочинку. У мангалі горіли дрова. Великий квадрат снігу був витоптаний чи втрамбований, перетворений на затишний пікніковий майданчик, на якому стояв столик, застелений цератою. Довкола – чотири дерев’яні стільці. Автомобільний ящик-холодильник червоного кольору наче додавав до цієї ідилії думку про високі технології комфорту.

      Тільки-но «оцифровані» джипи зупинилися, хлопці підскочили до машин і відстібнули від багажників на даху чотири однакові пари лиж «Саломон».

      Двох «лижників» Семен добре знав, то були Геннадій Ілліч і ще один депутат від опозиції, який любив давати телевізійні інтерв’ю. Двоє інших були йому не