Нічний молочник. Андрей Курков

наближається до кінця. Підійшов до галявини. Зачекав, поки «лижники» повставали з-за столу. Двоє відійшли до мангала, в якому, потріскуючи, горів вогонь. Двоє інших лишилися за столиком.

      Геннадій Ілліч, перш ніж сідати до авта, поманив Семена пальцем.

      – До мене поїдемо, – сказав приязним, але втомленим голосом. – Хочу друзям щось показати. Твоїм чаю наллємо, – кивнув він на хлопців-охоронців, що стояли віддалік.

      «Нива» й «дев’ятка» їхали слідом за трьома джипами. Виїхавши на трасу, повернули праворуч, убік Обухова. Кілометрів через десять звернули ліворуч, і асфальтова дорога почала петляти вздовж високих парканів, за якими росли такі ж високі молоді сосни, як і в лісі.

      Нарешті джипи пригальмували і в’їхали у відчинені ворота. «Нива» й «дев’ятка» залишилися на дорозі біля огорожі. Семен з Володькою зайшли на територію. Своїм хлопцям Семен дав команду з машини без потреби не виходити.

      За парканом пряма, освітлена приземкуватими ліхтарями дорога вела просто до масивного триповерхового особняка.

      – Гей, Сеню, давай, поквапся! – долинуло з боку джипів, які стояли вже біля східців будинку.

      Семен піддав ходу. Вони підійшли до чотирьох «лижників», і Геннадій Ілліч рішучим кроком повів усіх розчищеною стежиною за будинок.

      Тут уже не було ніякого освітлення. Сніг у сутінках здавався сірим, а стовбури сосен – акварельно-чорними.

      – Усі тут? – командирським голосом запитав господар садиби.

      І, не чекаючи відповіді, посвітив кишеньковим ліхтариком на найближче дерево, до якого була прикріплена залізна скринька з червоним зиґзаґом попереджувальної блискавки. Господар відчинив дверцята скриньки, і, присвічуючи собі ліхтариком, узявся за важіль рубильника й різко підняв його вгору. Блиснула іскорка, але куди їй було змагатися з кількома потужними прожекторами, закріпленими на висоті десяти-дванадцяти метрів на стовбурах сосен. Прожектори з трьох боків освітили викладену з червоної цегли церкву з трьома позолоченими банями. Висока, могутня, вона значно перевершувала своєю архітектурною енергією триповерховий особняк господаря.

      – Ну, як?! – запитав Геннадій Ілліч, насолоджуючись подивом на обличчях запрошених. – Ходімо всередину!

      Він заклично махнув рукою і рушив до кованих воріт церкви.

      Всередині, як здалося Семенові, було холодніше, ніж надворі. Кілька жарівок горіли на внутрішніх стінах. На кам’яній підлозі лежали розкидані риштування.

      – Петю, де коньяк? – запитав господар у свого помічника, і той кулею вилетів з церкви. Зате гулке відлуння його кроків, здавалося, ще було чутне, коли він повернувся з пляшкою «Хенесі» та одноразовими пластиковими чарочками в руках.

      – На першу службу всіх запрошу! – пообіцяв господар. – А поки що вип’ємо за Бога! Щоб він ніколи нас не полишав!

      Володька й Семен відійшли трохи вбік. Господар знав правила й коньяку їм не пропонував. Щоправда, й обіцяного чаю вони не дочекалися.

      Семен не міг не