Добрий ангел смерті. Андрей Курков

життя.

      – Ну што, ґолуба, черєз пару днєй рибзавод пойдьот по каналу на Каспій. Хошь, можеш с німі, я доґоворюсь.

      – А куда он пливьот?

      – Рибзавод же ет, а нє корабль. Он будєт на Каспіі стоять, потом то лі в Ґур’єв, то лі куда єщо на отґрузку консєрв пойдьот…

      – А как же я до Манґишлака?

      – Там разбєрьошся, к нєму мноґо судєн подходят… У мєня там подружка, Дашка, работаєт. Она тєбє поможет…

      Цією випадковою зустріччю я залишився задоволений. Навіть прокурений голос Нюри звучав для моїх вух приємно і дбайливо. До відходу рибзаводу я залишався в її кафе, допомагаючи їй і підмінюючи іноді. І ночував там же, віддаючи їй на ніч паспорт і залишаючись зачиненим знадвору. А через три дні відвела мене Нюра вранці в порт і передала з рук до рук своєї подруги Даші – круглолицьої жінці років тридцяти п’яти, схожої здалеку на яскраво вдягнену бляшанку згущеного молока.

      16

      Незграбна прямокутна багатоповерхівка плавучого рибзаводу відійшла від причалу в полудень. Я стояв на палубі третього поверху, і здавалося мені, що не рибзавод відплив од причалу, а саме місто відштовхнулося від нас і попливло куди подалі. Сонце цього дня було особливо шкідливим – висіло воно начебто невисоко, а пекло щосили. Залізо плавучого вайла було таке розпечене – хоч яєчню смаж. Духоту, що оточила рибзавод, міг розігнати тільки волзький вітерець, але повітря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помітно повз по гладенькій воді, так поволі повз, що навіть волзька поверхня не реагувала, залишаючись тривожно нерухомою.

      – Ей, котік! Чево стоіш, пошлі в каюту! – гукнула мене Даша.

      Я повернувся в каюту, яку до цього і роздивитися не встиг, лише рюкзак закинув і вийшов. Каюта була на дві особи, маленька, з квадратним віконцем, завішеним шматком салатної матерії. У кутку біля залізних овальних дверей був умивальник, під ним – відро для сміття. Під віконцем стояв столик із будильником і важкою попільничкою з литого скла. З боків каюти, як у купе поїзда, розташовувалися дві вузькі койки, акуратно застелені, з подушками, які стояли по-наполеонівськи одним кутом угору.

      – Вон та твоя, – вказала мені Даша на праву койку. – Будєш дньом здєсь сідєть, а вєчєром, коґда народ п’яний, – ґуляй сєбє по палубам, только нє заблудісь!

      – А плить долґо? – запитав я.

      – Смотря куда, – розважливо відповіла Даша. – Тєбє ж до етово, до Комсомольца надо?

      – До каково комсомольца?

      – Ну, залів Комсомолєц.

      – А зачем он мнє?

      – Нюра сказала, што ти на Манґишлак хочеш? Так ето самая бліжняя точка, послє Ґур’єва ми туда пойдьом, а потом уже в друґую сторону, до Мумри…

      Я замислився. Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й невідомо, як мені звідти потім вибратися? Що там є? Порт? Місто? Рибальське село?

      – Даш, а там што, пріставать завод будєт? – запитав я.

      – А чево єму там пріставать? Нєт, рибу прімєм от тралєров, покрутімся дєнь-два і дальше.

      – А как же я сойду?

      – Доґоворімся с какім-нібудь судном, – упевнено пообіцяла