Добрий ангел смерті. Андрей Курков

чимось закушувати, але алкогольна лінь уже розповзлася по тілу. Я машинально підніс до рота долоню з-під чорної ікри і лизнув її язиком. Смак ікри немовби в’ївся в шкіру, і я продовжував із задоволенням злизувати невидимі ікринки з долоні, запиваючи їх портвейном. Поки не заснув там же, сидячи, схиливши голову на хиткий стіл і цим зробивши його більш стійким.

      Розбудив мене страх, що проник у протверезілу, але ще сонну свідомість. Я підвів голову від столу – в кафе було темно, хоча з єдиного заґратованого віконця пробивалося всередину стійке ранкове світло. В голові був присутній винний тягар, але він не дуже заважав думати. Я озирнувся, підійшов до дверей – вони були зачинені знадвору. Природно, що в кафе я був сам. На похмурому прилавку так само стояли горілчані пляшки. Я знайшов вимикач біля вхідних дверей. Увімкнув світло. За стійкою бару побачив електрочайник і бляшанку розчинної кави. Заглянув у підсобку, знайшов там умивальник і умив обличчя. Зробивши собі кави, налив у неї кілька крапель «Фронтовой» горілки і знову сів за свій столик. Тепер у голові прояснилося, та й свіжість якось потроху почала повертатися в моє тіло. Щоправда, хотілось їсти, але коли п’єш каву – думки про їжу відходять убік. Мій годинник показував пів на дев’яту.

      О дев’ятій скреготнув замок вхідних дверей, і в кафе хлюпнув потік сонячного світла.

      – А, проснулся! – пролунав прокурений, але доброзичливий голос господині. – Чо ет тєбя так от одново стакана вирубіло-то?

      Я знизав плечима.

      – А я смотрю, – вела далі вона, вже зайшовши за прилавок і натягуючи білу блузку на сіру футболку, – взял-то только одін стакан і прішол вродє трєзвим, а развєзло. Да єщо с рюкзаком. Ну, думаю, єслі витащу єво на уліцу і к стєнкє пріслоню – просньотся – ні рюкзака, ні одєжди нє будєт… Взяла тєбя, ґолубчіка кієвсково, і здєсь оставіла…

      – А откуда ви знаєтє, што я із Кієва? – здивувався я. Вона відчинила ключиком якийсь ящик під прилавком і опустила на прилавок мій паспорт.

      – Што ж ти думаєш, я буду ково-то бєз провєркі в свойом хозяйствє оставлять? На!

      Я підвівся, взяв свій паспорт і тут же машинально помацав кишеню, де разом із паспортом лежав гаманець.

      – Да ти што, ґолуба? – вона посміхнулася. – Нічево я там у тєбя больше нє іскала. А каби і іскала, то ґдє-нібудь поніже, да у п’янєнькіх-то етово і нє найдьош… А ти хозяйствєнний… Коля… Єщо кофє хочеш? Ілі похмєліться?

      – Я би позавтракал… – осмілівши від її ж фамільярності, мовив я.

      – Щас, яічніцу будєш?

      Хвилин через п’ятнадцять я вже жадібно їв яєчню, а вона сиділа поруч за столом, придавивши його своїми гострими ліктями, і дивилася на мене уважно, як мати або слідчий. Її доброта спровокувала мене на відвертість, і я розповів їй, що хочу дістатися Мангишлаку. Щоправда, не говорив навіщо. Просто, сказав, хочеться доторкнутися до пісків, по яких ходив Шевченко.

      – Во врємєна! – зітхнула вона. – Раньше то по Ленінскім мєстам, то по Брєжнєвским, а тєпєрь у каждой рєспублікі свой ідол.

      – Ну почему