Добрий ангел смерті. Андрей Курков

відволік мене від неприємних відчуттів, що насунули після телефонного дзвінка.

      Я засунув у свій китайський рюкзак рукопис Гершовича, три бляшанки з «дитячою молочною сумішшю», кілька бляшанок знайдених у кухонній шафі консервів. Зверху все це заклав одягом.

      Потім сів на кухні з чашкою чаю. За вікном було вже темно, і ця темрява заспокоювала мене. Світ спить, думав я. Може, і вороги мої невідомі сплять? Саме час вислизнути з дому й розчинитись у цій темряві.

      Так я і зробив. І світанок вже зустрічав у потязі Київ— Астрахань, у напівпорожньому вагоні з пом’ятим червонопиким провідником, який марно намагався розпалити вугілля в маленькій топці титана.

      14

      Близько полудня потяг зупинився на кордоні. Спочатку по вагону пройшли нудні українські митники. Один із них кинув на мене погляд і запитав з надією в голосі: «Що-небудь вивозимо?»

      Я похитав головою.

      – Ану покажи багаж, – зажадав він.

      Я підняв свою полицю і показав йому худий рюкзак. По обличчю митника було видно, що він хотів сплюнути, але стримався.

      Потім йшла російська митниця. Вони підійшли вдвох.

      – Што ввозім? – запитав один.

      – Сєбя, – пожартував я.

      Другий митник примружився, повів носом.

      – Ти што, коріцу на продажу вєзьош? – запитав він.

      – Нєт.

      Вони не повірили, і довелося мені їм теж показати свій рюкзак. Тут уже вони повелися з гідністю і лізти всередину рюкзака не захотіли.

      Потяг знову засопів, застукав по рейках. За вікном проносилися ті самі пейзажі, тільки тепер російські. Нарешті вода в титані закипіла, і провідник приніс мені склянку чаю з «залізничним», практично нерозчинним цукром.

      За цим чаєм, утупившись у безглуздий рух завіконного пейзажу, я подумав, що залишив позаду себе в Києві двоє зачинених металевих дверей і одну розкриту могилу. Не більше і не менше.

      15

      Солонуватий морський запах перебивав навіть звичний запах вокзалу. Над Астраханню світило сонце-альбінос, біле, немов розпечене до білого. Але спеки не відчувалося – можливо, через вітерець, що віяв із моря.

      Я якось загальмовано відійшов від вокзалу в невідомому напрямку, просто роззираючись на всі боки й оглядаючись у незнайомому місті. Людей навколо майже не було, а ті, що все-таки потрапляли на очі, більше були схожі на бомжів або послідовників учителя Іванова: якийсь босий товстун у спортивних штанях, випнувши нескромний живіт як доказ нормального минулого, йшов мені назустріч. І пройшов повз.

      Я звернув увагу на зайву кількість російських прапорів, розвішаних на будинках. Приємний звук прапора, що майорів під вітерцем, постійно супроводжував мене, вселяючи незрозумілу самовдоволену гордість, хоча мені самому було очевидно, що я тут чужинець, іноземець, випадковий мандрівник із дивною метою.

      «Ах так! – раптово підказала думка. – Сьогодні ж субота! Хоча просто вихідного дня начебто замало для патріотичного прикрашання міста?!»

      Розмірковуючи так, я йшов по якійсь вулиці. Потім, просто з цікавості,