Добрий ангел смерті. Андрей Курков

в ньому не було нічого нового, але тільки тому, що інтуїтивно я це і так розумів.

      Я сидів, гортав «Кобзар» і читав коментарі Гершовича. Читав уже неуважно, не запам’ятовуючи і не оцінюючи його думки. Перечікував ніч. Поки завіса темряви за вікном не почала розсмоктуватися світанком, який наближався.

      12

      Уранці, згадавши про нічний телефонний дзвінок, я занепокоївся всерйоз. Денне світло мовби внесло реальність у погрози того, хто телефонував. Десять тисяч доларів – сума настільки велика, що не тільки віддати її, але і заробити було для мене чимось фантастичним. Але від загрози забрати замість грошей квартиру кинуло в холод. Мало того, що я продав двокімнатну на околиці, щоб купити однокімнатну в центрі, так тепер хтось збирається зробити мене бездомним! Я розумів, що дійсно поламав усі плани невідомим гостям, які рвалися на склад «дитячого харчування». Але на те я і був найнятий охоронцем… Хоча їм, звичайно, на це наплювати. Я навіть не знаю – пробралися вони туди врешті-решт чи ні.

      Ні, твердо вирішив я, ні кроку назад. Грошей таких у мене немає, а квартири не віддам! Лежать у загашнику п’ятсот доларів – треба терміново ставити броньовані двері. Навряд чи вони будуть розрізати їх автогеном. А якщо і почнуть – я встигну міліцію викликати… Надія на міліцію викликала у мене посмішку. Але треба ж хоч від когось чекати захисту. Міліція могла захистити реальніше, ніж нова конституція, але вона не могла захищати мене двадцять чотири години на добу.

      Об одинадцятій годині я вже зателефонував до фірми з виготовлення та встановлення броньованих дверей. До мене приїхав представник, зняв розміри, запропонував вибір замків. Тут же ми підписали віддрукований на комп’ютері договір, і залишалося мені жити незахищеним тільки два дні. Та й двері виявилися дешевшими, ніж я думав, – усього триста баксів.

      Поставивши підпис на договорі, я відчув себе впевненіше. Помітив і свіжосвітне сонце за вікном, і горобине цвірінькання почув. Життя тривало, і треба було його продовжувати, беручи від нього максимум і віддаючи мінімум, аби того, що залишалося, вистачило надовше.

      13

      Минуло два дні, і квартира моя перетворилася на фортецю. Коли важкі броньовані двері було встановлено і я попрощався з двома майстрами, мене блискавкою вразило почуття свободи. Захищеність моєї квартири на деякий час передалась мені. І пішов я, захищений, прогулятися по вулиці.

      Було близько другої. Сонце висіло над Софійським собором так, ніби збиралося падати. На місці укладання під асфальт невинуватого патріарха Володимира було порожньо, і я неспішно пройшов повз його небажану могилу, повз таємничий штаб охорони держкордону, з дверей якого час від часу з’являвся лисий чоловічок-боровичок із стільниковим телефоном у руці і саме з вулиці перед штабом вів свої, мабуть, секретні телефонні переговори. Але зараз і його не було. Тільки рідкісні, не організовані ні в мітинг, ні в ходу перехожі траплялися мені на шляху.

      Я йшов і думав про це невиправдане відчуття свободи,