Добрий ангел смерті. Андрей Курков

мені в спину кричав мегафонний оратор, але, дійшовши до Оперного, я вже і забув про нього. Спустився вниз на Хрещатик. Прогулявся. Зайшов у кафе. Додав собі в кров кофеїну.

      Посидівши хвилин п’ятнадцять за столиком кафе, продовжив свою безцільну прогулянку. Ноги самі вивели мене до університетського скверика. День був явно не «клубний».

      Тільки на одній лаві двоє людей похилого віку без глядачів грали в шашки.

      Зупинившись над ними, я раптом помітив, що позаду мене, метрів за п’ять, теж зупинилася дивна пара – чорновусий худолиций хлопець і така ж худолица чорнява жінка. Хлопець курив люльку. На мить наші погляди зустрілись, і я побачив у недобро примружених його очах напруженість і ворожість.

      «Може, здалося?» – подумав я, не розуміючи, чим міг зіпсувати їм настрій.

      Знову повернувся до гравців у шашки і тупо витріщився на дошку, забувши про цю дивну пару. Коли я озирнувся хвилин через п’ять – їх уже не було.

      Незабаром я вирушив додому – прогулянка надала мені свіжості й підняла настрій.

      Я йшов по Володимирській, а назустріч мені рухались учасники щойно завершеного мітингу. Я немов урізався в льодохід, але їх було не дуже багато, так що я, дбайливо лавіруючи, легко уникав непотрібних зіткнень.

      Вже підійшовши до свого парадного, я знову помітив краєчком ока щось підозріле. Оглянувся і побачив на протилежному боці вулиці знову ту ж чорняву парочку. Вони, мабуть, дивилися на мене, але коли я оглянувся – різко відвернулися.

      Спантеличений, я зайшов у парадне.

      Удома присів у крісло і замислився. Поступово до мене прийшло заспокоєння. Скоріше за все, це був випадковий збіг – зі мною так трапляється: ходиш по місту і три-чотири рази стикаєшся віч-на-віч із однією й тією ж людиною, яка легко запам’ятовується. Тут уже й вона, певно, тебе за когось вважає, та й сам ти починаєш гадати: з чого це вона за тобою стежить? Головне – вони не були схожі ні на бандитів, ні на наркоділків, так що ніякого відношення до того, що сталося на складі «дитячого харчування» вони мати не могли.

      11

      Уночі мене розбудив телефонний дзвінок.

      – Чуєш, козел? – увірвався в мою сонну голову неприємний чоловічий голос із хрипотою. – Тебе просили вийти, але ніхто не просив зачиняти за собою двері! Ти нам тепер заборгував десять штук за зайві клопоти. Рівно через тиждень уночі до тебе підійдуть за зеленими. Якщо не збереш – твої проблеми. Квартиру заберемо.

      – Хто це? – інстинктивно вирвалось у мене.

      – Ти що не зрозумів? – обурився голос. – Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!

      Короткі гудки вже долинали з трубки, а я все ще тримав її біля вуха. Сон пройшов, і на його місце просочувалося відчуття тужливої та брудної реальності.

      «І чого я дійсно ці двері зачинив? Може, і втікати б не довелося, якби замок не клацнув…»

      Туга опановувала мене. Ніч було зіпсовано, і хотілося вірити, що тільки ніч. Хоча ці десять штук, які з мене хтось