Добрий ангел смерті. Андрей Курков

Нєхорошо сльози оставлять…

      У пляшці дійсно залишалося на денці, і я вилив залишки горілки у свою склянку. Потім вимкнув світло і зі склянкою в руці пройшов внутрішнім коридором на палубний периметр. Обперся об бортик і подивився на воду, що мінилася чи то патиною, чи то старим потемнілим сріблом.

      На небі горіли великі зірки. Три штуки. Висіли вони невисоко, а над ними мерехтів інший зоряний дріб’язок, незліченний, як нічна мошкара, що збилася навколо одного-єдиного дорожнього ліхтаря.

      За моєю спиною горіло віконце чиєїсь каюти, за яким ішла гучна весела розмова. Дзвеніли склянки, згадувалися випадки з минулого – звичайні, що відбуваються з кожним по багато разів у житті. Але тут, під веселощі та горілку, вони слухались уважно і шанобливо, і навіть я постояв, завмерши, хвилин п’ятнадцять. Слухав і всміхався. Якийсь сільський вечір виходив. У руках – склянка із залишками горілки. На небі – зірки, за спиною – віконце, за віконцем – розмови.

      Я допив горілку і, повернувшись у каюту, ліг і поступово заснув під неголосне, але наполегливе похропування Даші.

      19

      Наступного вечора рибзавод випливав у Каспій. Ранні зірки ненав’язливо і неяскраво поблискували на ще світлому небі. По периметру палуби прогулювалися трудящі плавучого гіганта. Я стояв біля бортика і дивився на воду – Даша сказала, що як тільки увійдемо в Каспій, вода позеленіє.

      Повз мене з реготом пройшла компанія жінок, і в повітрі біля мене затримався запах свіжої риби. Але буквально через півхвилини свіжий солонуватий вітерець зігнав його.

      Рибзавод погойдувався на невисоких хвилях, і це було для мене новим відчуттям. Раніше мені важко було б уявити, що хвилям виявиться під силу розгойдати це громаддя, але тепер я вже розумів, що Каспійське море може все: і освіжити, і нагодувати, і втопити…

      – Ей, котік, нє простудішся? – пролунав за моєю спиною голос Даші.

      – Так вєдь нє холодно, – не оглядаючись, відповів я.

      – Тут такіє вєтєркі на Каспії – враз просквозят, – зі знанням справи сказала Даша. – Пойдьом лучше в каюту.

      Вранці я прокинувся з важкою головою. Рибзавод усе ще погойдувався – видно, це і було причиною мого неспокійного сну і важкого пробудження. Даша вже була в цеху. На столику стояла бляшанка «Каспийской сельди», той самий куценький ножик і огірок.

      «Дбайлива», – подумав я, дивлячись на залишений мені сніданок.

      Попоїв, потім умився. Виглянув за фіранку назовні – небо полискувало свинцем. Схоже, що погода мінялася до гіршого.

      Скільки мені ще пливти з ними?

      Не те щоб подорож ця була неприємною, але просто її одноманітність починала мене втомлювати: одні й ті ж консерви, одне і те ж море. Тільки небо дозволяло собі міняти колір, а так усе те саме.

      Десь у коридорі пролунав неясний, але дивовижно гучний механічний голос. Я підскочив до дверей, відчинив їх і прислухався.

      «Фєльдшеру срочно прібить в трєтій цех!» – знову повторив механічний голос гучного зв’язку.

      Цей голос іще разів зо три викликав фельдшера