Обре, сховайся добре!. Костянтин Когтянц

те, що Нечай може не повернутися.

      – Кажи! – Пальці Боярина вп’ялися в плече. – Кажи перше, що спало на думку!

      – Перекувати все навпаки. Там, де дзьоб… (Ударна, бойова частина келепа таки справді схожа на пташиний дзьоб.) Там хай буде обух, та навпаки.

      – Іване, а він має рацію. І володіти далі йому, бо якась сила залишиться, але, якщо він винайшов, що зробити, то йому і підкориться.

      – До завтра зробимо…

      – Ще щось знаєш? Про Москву є якісь новини?

      Обличчя Богуна стало зацікавленим.

      – Просто так запитав чи причина є?

      – Є.

      – Тоді і новини є. Цар сейм збирає – щоби почати війну. З ляхами.

      – У них не сейм, а Земський Собор, – прохопився Кирин.

      – Він знає, він там служив, – і, у відповідь на здивований погляд товариша, Боярин пояснив: – Тільки московити кажуть «драгуни», а не «драгони», «рейтари», а не «райтари», а в тебе кілька разів проскочило.

      Драгон подумки прокляв себе – казали ж батько: «Зайві всі слова, без яких обійтися можна». Смикнув його за язик нечистий!

      Богун тим часом уважно оглянув Кирина:

      – Не зустрічалися?

      – Під Львів разом йшли.

      – А! Добре! – З московським драгуном загонщик полови[18] Богун міг зустрітися у бою – бо царські воєводи весь час намагалися зайняти нижню течію Дінця[19] та ті притоки Волги, що близько підходять до Дону, а Богун вважав, що тамтешні козаки і без бояр проживуть, – і чомусь виходило по-івановому. Одного разу – ще до появи Кирина в тих краях – сам воєвода тікав, аж коня загнав.[20]

      – Але… – Боярин розмовляв неначе сам із собою, – якщо Москва справді вступить у війну, то це змінює все!

      – Поки що, – відрізав Богун, – це змінило тільки одне: поляки перейшли в наступ.

      І без перерви:

      – Будеш шукати?

      – Знайду.

      Драгон зрозумів, що комусь не жити. Або ляський чаклун піде до сатани в пекло, або Боярин загине. «І ми з ним разом». Утім, іншого виходу не було – такий ворог страшніший за сто гармат.

      – Ну, тоді бувай, друже. Келеп вам принесуть.

      – Бувай, Іване. І не лізь під кулі. Усі й так знають, що ти хоробрий.

      Щось несподіване і страшне трапилося з голосом Богуна. Неначе ротом полковника відповів хтось інший.

      – Ще не зараз, Боярине.

      Ніколи Драгон не бачив, щоб козак, знайомий зі смертю, так полотнів. Тільки найсвіжіший сніг, сніг, що сьогодні випав, міг зрівнятися з кольором обличчя Боярина.

      – Так ти що – бачив?

      Богун кивнув:

      – Судячи з мого виду – чекати ще років десять-дванадцять. Добре, що хоч від кулі, а не на палі.

      Богун піднявся і, явно не бажаючи, аби співбесідники бачили його обличчя, вийшов геть. Драгон отетеріло дивився у спину людині, яка десь, якось, якимось дивом бачила власну смерть.

* * *

      Вони остаточно вибилися із сил. І люди, і коні.

      Кожен шлях, кожна стежка… Рано чи пізно – частіше рано – Боярин з Драгоном відчували попереду небезпеку, доводилося звертати, повертатися

18

Полова (від слова «поле») – козаки, що не входили до складу ані Запорозького, ані Донського війська. Загонщик – отаман полови.

19

Сіверського Дінця.

20

Це трапилося у 1643 р.