Обре, сховайся добре!. Костянтин Когтянц

/p>

      Збурюють ріки вітрами і хмари громами сповняють,

      Град насилають важкий відьомським словом своїм.

Себастіян Фабіян Кленович «Роксоланія». 1584 р.[1]

      Розділ І

      Козак без шаблі

Лютий 1651 року

      Четверо їхали попереду саней, і троє з них думали про четвертого. Точніше, про першого.

      Усі вони були досвідченими вояками, двоє – старими січовиками, і вислову «накази не обговорюють» не вживали – так само, як і не смішили людей відкриттями на кшталт: «Людині потрібно дихати». А хіба хтось сумнівається?

      Отож, коли кошовий наказав: отаманом буде Боярин, – ніхто не сказав нічого. Однак думати – думали.

      Кирин[2] Драгон, прозваний так, бо служив у драгонах,[3] кинув погляд назад, на сани, і зайвий раз переконався, що з обличчя Адама Першого (Божий дар якийсь у того Івана Сірка: скаже щось звичайнісіньке, а всі сміються. Ось і тоді, як Адам з’явився на Січ: «Раз Адам, то хай буде Перший» – ну що тут такого? А вся Січ реготала) – що з обличчя Адама нічого прочитати неможливо.

      Утім, вони всі тут такі, тільки виявляється це по-різному: Адам мовчав, як німий, а Білий з Барилом теревені правили увесь час, а проте, якби хтось їх почув, то нічого, ну просто нічого б не дізнався. Драгон ще місяць тому не повірив би, що можна стільки часу балакати ні про що.

      – Стійте! – голос Боярина хриплий, уривчастий, але Кирин уже вкотре впіймав себе на думці, що колись той, мабуть, непогано співав.

      – Драгоне, в тебе… є якісь відчуття?

      Згадані вже Білий з Барилом навіть не приховували свого здивування: що це ще за відчуття повинен побратим мати?

      – Є, – похмуро відрубав Кирин, – є враження, що ми… що щось негаразд!

      Страшний був урок, після якого затямив козак: його відчуття небезпеки не бреше. І не помиляється. Майже два роки тому…

      – Пане полковнику, з Дубиною щось не те!

      – Не те, – полковник Голота був у доброму гуморі, – у карти продувся, від молодиці відкоша отримав, пробував розпускати руки – то летів, та ще й спотикався. Макогін у вмілих руках – страшна річ.

      – Пане полковнику…

      Як, ну як йому пояснити?!

      – Хоча він і твій побратим…

      – Але мерзотник. Давно знаю. Та поки він при мені, то ось він у мене де!

      Кулак полковника завбільшки з дитячу голову.

      – Та й не тобі мене вчити!

      – А якщо зрадить?

      – А оце дзуськи! За ним таке, чого ляхи не подарують. Отож, хлопче, краще візьми десяток… про всяк випадок… – та до Пободайла[4] лети. Лети, а не їдь! На нас іде пан Мирський, а це страшний ворог, отож хай Степан поспішає.

      Не бачив більше Драгон полковника. І ще тисячі півтори лягло трупом – через зраду Дубини. Ну і хто тепер доведе, що це він колись відчинив козакам браму замку? Хто з поляків це стане слухати?..

      Отаман відімкнув скриню, що знаходилась у санях, витяг польські шапки, собі – дорогу, з пером та червоним лалом,[5] Драгонові ж передав кушме.[6] Кирин, відчувши в шапці вагу, помацав. Так і є – між шкірою та підкладкою дві сталеві дуги, хрест-навхрест. Шапка молдовського воїна… Руки робили свою справу, а душа у п’яти впала: Драгон нікому, ніколи не казав, що хоча і русин з походження, але родом з Молдови.

      Нікому не казав, боячись, що його видадуть, бо у цьому питанні всі володарі одностайні: круль видасть, цар видасть, хан видасть, якщо взнають, хто сховався в їхніх володіннях. Може, і гетьман видасть: воно йому треба, щоб зайда якийсь людям такий приклад показував? Пошепки кажуть – були вже замахи на Богдана… А коли видадуть до Молдови – можеш кричати на муках, що ти нічого не знав, що гадав, у тій склянці ліки. Навіть якщо повірять, все одно сунуть палю в те саме місце, для науки народу, аби інші думали головою.

      Боярин тим часом змінив кожух на дорогу шубу, а шаблю – на довгу шпагу.

      – Свої б із мушкетів не привітали.

      – А ти загни по-нашому.

      – Ляхи теж по-нашому вміють.

      – Так, як ти, не вміє ніхто. Тільки спочатку треба взнати, чи точно це наші, а то сам Потоцький як закричить: «Це лайдак Петро Білий, хапайте здрайцю».

      І раптом, без переходу, Барило запитав те, про що думали всі:

      – Краще скажи, Боярине, чому від своїх ховаємося?

      …Коли кошовий наказав їм (кожному поодинці) – їхати до нього на зимівник, поголити оселедці та сидіти як миші, – ніхто, ясна річ, нічого не питав.

      Наступний наказ – їхати під Бояриновою командою, а якщо з ним, не дай і не приведи, щось трапиться, то з’явитися у Брацлав, до полковника Нечая – здавалося б, усе прояснив: мабуть, скоро Данило піде на ляхів, і тоді йому знадобляться досвідчені отамани, вони ж усі водили загони. І не треба оселедцями

1

Переклад з латини Михайла Білика

2

Пам’ять св. Кирина – 6 липня (тут і далі примітки автора).

3

Драгунах.

4

Чернігівський наказний полковник.

5

Рубіном.

6

Висока бараняча молдовська шапка.