Обре, сховайся добре!. Костянтин Когтянц

останні півгодини усе його єство волало про небезпеку, проте Боярин кидав погляди, які могли означати тільки одне – «мовчи».

      Тим часом їх уже підвели до головних сил загону – не такого вже й численного.

      – Шандор Добо єстєм! – відрекомендувався Боярин. – Служу його милості пану віденському.[9] Посланий був у приватних справах його милості до Валахії.[10] Повертаючись, у Ямполі від купців почув, що буде війна – і вирішив їхати навпростець до Бара.

      У Драгона змокла спина. Те, що верз Боярин, не лізло ні в які ворота!

      Так, воєвода віленський міг послати людину в приватних справах у Молдову – він одружений з дочкою домінуса.[11] Але чому через козацькі землі?! Навіть якщо справді почув у Ямполі про війну, простіше назад вернутися – Ямпіль біля самого кордону! – та обрати безпечний шлях!

      Проте офіцер якось… неначе аж сонний став. Його думки текли мляво, повільно. «Козаки не користуються шпагами. І щитами також… А у того, у волоській шапці – ще й щит татарський».

      (Щит з'явився тому, що своєму вмінню битися на шаблях Драгон не довіряв. З дитинства не вчений, бо – як батько вважали – мистецтво купця не в тому, щоб відбитися, а в тому, щоб домовитися, щоб не напали серйозні люди. Ну а якщо полізе якась голота – від них відбиватися краще ножами, сокирою та щитом.)

      «…І чув я про цього Добо. Точно чув, і навіть бачив колись. Він трохи змінився, але це він».

      – їдьте, панове.

      Драгон ледь стримався, аби вголос не заволати.

      Цього просто не могло бути. Не могло!

      Жодне військо… Та що там військо – загін дітлахів, що у війну граються, ніколи не відпустить підозрілих без перевірки!

      – Данке![12]

      Боярин рушив коня, усі за ним. Отаман замугикав якусь угорську пісеньку.

      «Він же назвався мадярським ім'ям…»

      Усе тіло Драгона, усе його єство чекали залпу в спину або аркана на шию.

      Десять кроків, п’ятдесят, сто… Ось уже і поворот… Ось вони вже за поворотом…

      – До лісу, – прохрипів отаман.

      – Сліди побачать.

      – Ні. Це не головний загін, а навпаки зовсім!

      Боярин рукою зігнув кущ так, щоб усі шлях побачили.

      Шлях був жовтим, бо тисячі копит утоптали його, змішуючи сніг із кінським лайном.

      – Отже… – Білий не договорив, та в цьому й не було потреби.

      Якщо ляхи залишили Красне в тилу, а в тилову охорону направили жменьку райтарів – отже, Нечая погромлено.

      – Треба до Брацлава. Попередити.

      – Ні! – І, мабуть, зрозумівши, що тут не відбудешся простим наказом, Боярин пояснив: – Бути того не може, щоб ніхто не порятувався з цілого полку, та ще із сіл навколишніх. Брацлав без нас повідомлять. А от Богуна у Вінниці…

      Справді, якщо поляки не цілковиті дурні, то тепер вони вдарять на Богуна.

      Але чомусь ніхто не спитав – і звідки знає Боярин, що кальницького полковника треба шукати у Вінниці?

      …Через кілька годин, коли вони з Боярином на хвильку залишилися наодинці, Драгон наважився

9

Тобто Я. Радзивіллу, воєводі віленському та литовському польному гетьману.

10

Тут – до Молдови. Ці назви часто плутали, навіть в офіційних документах.

11

Домінус (румунською – «господар») – титул молдовського князя.

12

Дякую (нім.).