Побачити Алькор. Володимир Єшкілєв

зайшов до «передбанника». І відразу помітив білий клаптик паперу, приклеєний скотчем до квартирних дверей, теж металевих, але обтягнутих шкірозамінником.

      Він уважно роздивився, чи не йдуть від папірця замасковані дроти, і лише тоді прочитав нашкрябані на ньому слова. Там було:

      Мир із тими, хто повертає вкрадене

      Корецький відірвав папірець і подзвонив у двері.

      – Ти чому не питаєш, хто прийшов? – гримнув він на доньку, коли та відчинила двері. – Скільки тобі казати?

      – Так ти ж відчинив перші двері, – здивувалася Беконті. – Коли дзвонять у перші двері, тоді я запитую…

      – Оце бачиш? – Корецький тицьнув їй папірець. – Вони не дзвонили, вони відчинили і повісили оце на внутрішні двері. Бачиш? Добре, що не вдерлися до хати.

      – Це ж ті, які ганяють за малою, – злякано прошепотіла донька. – Вони знайшли…

      – Хто ганяє? За якою малою?

      – Я зараз… – запевнила батька Беконті й гукнула до кімнати: – Мармушко, йди-но сюди!

      – Добрий день, – сказала Мармура, боком вийшовши до коридору.

      «Господи, і де Інна знаходить цих задрипанок? – подумки скривився Корецький. – Клаповуха, личко як у хом'ячка. Вже не малолетка, а жодних слідів породи. Ця нерозбірливість в Інни від матері».

      – Покажи татові циліндр, – наказала Беконті. – Ті козли тебе попалили. Уночі записку на двері почепили, – вона тицьнула малій папірець. – Оцю. Погрожують.

      «Капець», – подумала Мармура. Вона принесла циліндр, віддала його Корецькому і притулилася до стіни. Ноги її не тримали. Так страшно їй не було ніколи в житті.

      «Значить, ці погрози не пов'язані з Храмом, – тим часом міркував Корецький. – Це якісь дитячі ігри, якісь циліндри. Слава Богу!»

      Він розпорядився принести пляшку з розчинником. Беконті побігла на кухню і миттєво повернулася з пляшкою. За кілька хвилин циліндр було очищено від мастила і бруду. Тепер він нагадував старовинний снаряд. На торці виявилось рельєфне зображення шестипелюсткової квітки.

      – Десь я таке бачив… – промурмотів Роман Олександрович.

      Поки він уважно вивчав могильний артефакт, Мармура розповіла про свої пригоди. За інших обставин Корецький сприйняв би цю розповідь за фантазії збудженого дівчиська. Але записка на дверях (на внутрішніх дверях!) і циліндр, якого він тримав у руках, змушували журналіста дивитись на цвинтарні події іншим поглядом.

      – Отже, як я зрозумів, ці люди добре треновані й озброєні? – запитав він, коли Мармура закінчила свою розповідь.

      – Та ципа бігає як чорт, – підтвердила дівчина. – А той чувак її конкретно питав, чому вона не стріляла. Значить, було з чого стріляти.

      – Значить, було, – погодився Корецький, намагаючись розкрутити циліндр.

      Він щойно знайшов щось подібне на замаскований фігурним паском стик двох його половинок і вирішив, що могильну знахідку сконструйовано як пенал на різьбовому з'єднанні. Але, попри всі його зусилля, циліндр розкручуватись не хотів.

      – Може,