Гарна стратегія. Погана стратегія. Ричард Румельт

ланцюжками постачань, а у 1984 році це сприймали як незначну зміну точки зору. І це діяло, як камінь, що полетів з пращі Давида.

      Енді маршалл

      Уперше я зустрівся з Енді Маршаллом у середині 1990 року. Він працював директором управління всебічного оцінювання програм у міністерстві оборони США. Звичайне для нього середовище – кілька невеличких офісів у Пентагоні, від кабінету міністра оборони їх відділяє лише хол. Відтоді, як 1973 року було створено управління всебічного оцінювання, очолював його лише один директор – Ендрю Маршалл. У нього було непросте завдання – широке осмислення ситуації безпеки Сполучених Штатів.

      Енді Маршалла й мене цікавив процес планування моделей стратегії та його вплив на результат. Він пояснив мені, як під час «холодної війни» використовуваний тоді традиційний бюджетний цикл армії та конгресу створив реакційне мислення.

      «Планування нашого міністерства оборони,– сказав він,– залежало тоді від щорічного процесу формування бюджету». Щороку, пояснював він, об’єднаний комітет вищого командування оцінював ступінь загрози збоку Радянського Союзу, яка, власне, полягала в аналізуванні наявної та запланованої зброї цієї країни. Пентагон розробляв можливі реакції на цю загрозу, і на основі цих розробок створювали список оборонних закупів. Частину таких закупів брав на себе конгрес, і цикл повторювався.

      «Ці витрати цілком були обумовлені витратами Радянського Союзу, і Сполучені Штати розробляли план заходів, що спирався на загрозу, не враховуючи дошкульних місць та обмежень супротивника. Ми мали воєнну стратегію – сценарій катастрофи, проте в нас не було плану тривалої конкуренції з Радянським Союзом».

      Маршалл говорив спокійно, вдивляючись мені у вічі, ніби перевіряючи, чи правильно я зрозумів його слова. Він витяг документ, тоненький стосик аркушів, і почав пояснювати його зміст: «Цей документ відображає міркування стосовно використання сили США з урахуванням уразливих місць Радянського Союзу, цілком відмінний підхід».

      Документ мав назву «Стратегія конкуренції з Радянським Союзом у військовому секторі під час тривалої воєнно-політичної конкуренції». Його було написано у 1976 році наприкінці правління президента Форда, однак на бережках траплялися позначки Гарольда Брауна, який обіймав посаду міністра оборони під час правління президента Картера. Очевидно, на документ звертали увагу. (Авторами його були Енді Маршалл та Джеймс Рош, тоді він був його помічником.)7

      Цей глибокий аналіз надав нових ознак поняттю «оборона» та визначив його по-новому – відбулося маленьке зрушення у точці зору. Воно показувало, що, «ведучи справу з другою стороною, держава використовує різні види конкуренції, враховуючи переваги як у конкретних сферах, так і загалом». Далі пояснювалось, що найважливішою є конкуренція в галузі технології, бо Сполучені Штати мають більше ресурсів та більше можливостей. А головне – стверджувалось, що наявність справжньої конкурентної

7

Джеймс Рош продовжував обіймати вищі керівні посади у Northrop Grumman і перебував на посаді секретаря ВВС (2001–2005).