П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

Читать онлайн.
Название П’ятеро
Автор произведения Владимир Евгеньевич Жаботинский
Жанр Зарубежная классика
Серия Зарубіжні авторські зібрання
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 1905
isbn



Скачать книгу

тим, що я, через боязкість своєї натури, дзвонив лише один раз і покірно чекав; гривеник змінив на п’ятиалтинний; сам, вручаючи монету, промовляв «дякую», а Хома у відповідь інколи буркав щось недорікувате, а інколи нічого. Але не в тому суть: значно характернішим для огневиці, що охопила імперію (як сонце у краплині, відбивалася тоді імперія у моєму двірникові), було те, що Хома з кожним тижнем ставав дедалі більш значущим фактором мого життя. Я відчував Хому весь час, немов вставний зуб, що не вдався дантистові. Він давно вже не співчував, коли в мене збиралися гості: одного разу подзвонив о пів на дванадцяту і запитав Мотрю, чи то не засідання, бо за пивом не послали, і щось-то не чути, щоб співали, як «усєгда». Іншого разу забрав мою пошту в листоноші і, передаючи мені пачку, запитав пронизливо:

      – Закордоні газети отримуєте?

      Я поділився цими спостереженнями зі знайомими: усі їх підтвердили. Двірницький стан стрімко підвищувався в чині та впливовости, перетворюючись у головний стрижень апарату державної влади. Громадянин думав, буцімто він штурмує бастіони самодержавства; насправді, облогу фортеці вело начальство, – мільйонів фортець, кожного будинку, і авангард армії облоги вже сидів у підвальних своїх шанцях по цей бік воріт.

      Цікаве було і нічне пожвавлення на вулицях. Попри всю нашу столичну пиху, ми звикли до того, що о другій ночі, коли вертаєшся додому з дружньої бесіди, нікого на вулицях немає, і втішали муніципальне самолюбство наше посиланням на Відень, де люди теж рано лягають спати. Але тепер я майже щоночі в ті години деінде натрапляв на мовчазну ходу: попереду жандармський ротмістр, за ним властивий йому почет – і вже десь якийсь інший Хома, або мій власний, заздалегідь попереджений про призначений обшук, чекав, не засинаючи, владного дзвінка, і вже завербував приятеля на амплуа другого понятого.

      З другого боку, чутно було, що й обложені готуються до вилазки. Чутно: по всьому місту шепотілися, що має бути «демонстрація». Що таке демонстрація, ніхто напевне не знав – ніколи не бачив її ні сам, ні дід його; саме тому здавалося, що прогулянка сотні юнаків і дівчат бруківкою Дерибасівської вулиці з червоним прапором на чолі буде для ворога ударом нечуваної сили, від якого затрусяться і палаци, і тюрми. Народний шепіт кілька разів навіть називав точний місяць і дату тої неділі, коли вибухне ця бомба; поки ще, однак, не до ладу. Але вже було зрозуміло, хто будуть учасники цього грізного походу із Соборної площі на ріг Рішельєвської вулиці: вони так виразно впадали в око на кожному кроці, і молоді люди, і дівчата, немов би вже заздалегідь для цього зодягнулися в якийсь особливий формений одяг.

      Утім, це і був майже формений одяг: не в сенсі крою і кольору, а в сенсі загального якогось стилю. Про екстернів я вже говорив; тепер, у ще більшій, мабуть, кількости з’явилися в побуті їхні духовні подруги. Серьожа перший приніс у наше коло збірне ім’я, котрим (він божився) їх позначили поза очі навіть власні товариші, хоча я довго підозрював, що прізвище вигадав він сам: «дрипка», від слова «задрипаний», якого,