П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

в очі, а справжню велику красу треба «відкрити». Чорне волосся Ліки, там, де не було розпатлане, відливало темною синявою, точнісінько відтінку морсь- кої води в затінку між скелями в дуже яскравий день. Сині були й очі, у цю хвилину з величезними злими зіницями, і від вій падала тінь на півщоки. Лоб і ніс становили одну пряму лінію, грецьку, майже без западини; верхня губа за малюнком нагадувала геральдичний лук, нижня ледь видавалася у зневажливому виклику назустріч кривдникові. Від образи вона кинула ложку, і я побачив її пальці, як олівці, довгі, тонкі, прямі, на вузькій довгій кисті; і навіть покусані краї не порушували овальної форми нігтів. Перш ніж вскочити, вона обурено підняла плечі, і коли опустила їх, я вперше побачив, що вони, хоч і дуже ще дитячі, змальовані Богом із капітолійської Венери, – похилі, дві сторони високого трикутника, без подушок біля переходу до передпліччя… Але ложка впала так, що бризки борщу з вершками розлетілися по всіх навколишніх лицях; стілець упав, коли вона скочила; і, не сказавши жодного слова, пішла з їдальні.

      – Бачу, – зітхнув художник, – не захоче панянка позувати.

      Анна Михайлівна була дуже збентежена і без кінця вибачалася; гості, здається, не образилися, але чомусь дуже скривдженим відчув себе я. Якби не те, що взагалі я з Лікою ніколи і двоє слів не сказав, я б того ж вечора постукав би до її камери, увійшов би, не дочекавшись «увійдіть», і вилаяв би її всіма словами, які тільки друком дозволені. Але випадково ця можливість влаштувати їй сцену нагодилася мені через кілька днів.

      Було це так: одного разу вночі ми великою компанією підіймалися кручею, вервечкою, я передостанній, а за мною – Ліка. Вранці пройшов дощ, стежка була ще пухка й слизька. З-під ніг у Ліки раптом викотився камінь, вона скрикнула, сіла і її повільно потягнуло донизу. Я опустився, нахилився і схопив її за руку.

      – Пустіть руку, – сказала вона сердито.

      Прикрість мене взяла; як малу дитину, я потяг її вгору, і вона, немов і справді мале дитя, викручувалась і ліктем, і плечима, але ж таки дісталася до міцного ґрунту. Там я її відпустив; вона дивилася повз, важко дихаючи, і видно було, що в душі в неї відбувається боротьба: чи вилаяти? чи сказати дякую? Я відсторонився, дав їй пройти вперед; вона зробила крок, ледь скрикнула й сіла, потираючи кісточку.

      – Не треба чекати, – сказала вона крізь зуби, все дивлячись убік.

      – Пройде, тоді й підемо, – відповів я, щиро скаженіючи. – За моїми правилами не залишають саму неповнолітню дівчину, яка підвернула ногу, навіть якщо вона невихована.

      Довга пауза; зверху й голосів уже не було чути, супутники наші перевалили через край обриву. У мене відлягло роздратування, я розсміявся і запитав:

      – У чому річ, Ліко; або, якщо завгодно, у чому річ, Лідіє Гнатівно, – за що ви так мене зненавиділи?

      Вона знизала плечими:

      – І не думала. Ви для мене просто не існуєте. Ні ви, ні… – вона пошукала слово і знайшла цілу тираду: – ні уся ця юрба непотрібних навколо Марусі, і Марка, і мами.

      – Від базік, що брехні ще не кинули, поведи в стан, де гинуть і гинули