П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

був не підвал, немов дійсно є на світі зелені галявини і запах бузку і сонце над головою…

      – Не знав, – сказав я, коли ми закінчили, – що ви така бонна.

      Від її колишніх нервів і сліду не залишилось; вона весело мені відповіла:

      – Діти до мене йдуть; я й сама на них кидаюсь на вулиці, няні часто лякаються. Мати нещодавно просила мене не чіпати руських дітей, а то ще подумають, що я даю їм льодяники з миш’яком (вона прочитала в газеті, що така чутка гуляла десь Бессарабією).

      Ми знову сиділи у дрожках; за статутом того часу, я обіймав її за стан. Уже сутеніло; раптом вона потягнула мою руку, що її обіймала, щоб стало ще тісніше, сама ближче притиснулась, повернула до мене обличчя і шепнула:

      – Хочете, відпочинемо від жидів? І від багатих, і від бідних? Їдьмо зі мною сьогодні ввечері до Руницьких; Олексій Дмитрович просив і вас привезти – він тільки нас двох і не боїться. А ви його?

      – Гм… побоююсь, – чесно зізнався я, і раптом збагнув: – Еге, Марусю, – чи не через нього у вас сьогодні вийшла трагедія з мамою? Тому що трагедія була, це ясно: відгонило на всю квартиру Есхілом, Софоклом і Еврипідом.

      Вона, підтверджуючи, завзято закивала головою:

      – Шматки летіли. Ще Самойло прийшов вчасно, мама і його на допомогу покликала!

      – Я не підозрював, що вгорі у предків сум’яття… О, Марусю: невже є загроза, що тебе вихрестять і – як це сказати – приймуть у командний склад Добровільного флоту?

      Вона задерикувато дивилася мені в обличчя, близько-близько, і сміялася так, що зуби сяяли у блиску щойно запалених на вулиці ліхтарів:

      – О ні, цього мати не боїться; вона розумна, вона усе знає.

      – Що «усе»? Не лякайте мене.

      – Все, що зі мною буде. І що я, зокрема, і не вихрещусь, і не вийду заміж за моряка з Добровільного флоту.

      – Чого ж вона боїться?

      – Мама, по суті, дуже консервативна людина: любить, щоб у всьому був раз і назавжди заведений лад.

      – Заведений лад? Коли йдеться про Марусю? Дитя моє, ваше буття зветься катавасія, а не заведений лад.

      – Значить треба, щоб і в катавасії була система, без несподіванок і без нових елементів; і взагалі це не ваша справа. А до Руницьких ідемо?

      Цього Руницького я бачив у них уже разів зо три, з великими перервами через рейси його пароплава (чину його не пам’ятаю; щось нижче за капітана, звісно – йому ще й 30 не було – але вже якийсь серйозний чин). Він і мені, дійсно, здався несподіваним елементом у їхній обстановці. Дивиною російські гості в наших домах не були, хоча траплялися рідко і важко акліматизувалися, але то були адвокати, лікарі, купці, студенти – в якомусь сенсі свої люди. Моряка ніхто ніколи не бачив, окрім як на палубах. Маруся була в Маріїнській гімназії з однією з панянок Руницьких, потім обидві сім’ї жили поряд на дачі одного літа, коли Олексій Дмитрович мав відпустку; там він, здається, катав її зі своїми сестрами на маленькій яхті, але і це його ще не «обґрунтовувало». Самі сестри бували в Марусі зрідка,