Різдвяний сюрприз. Андрей Курков

п’ятихвилинного затишшя на автовокзалі та його платформах замість звичних маленьких автобусиків до приземкуватого одноповерхового комплексу під’їхав білий «Неоплан».

      Вітас вийшов одним із перших, а потім, коли водій відчинив нижнє багажне відділення, витягнув звідти дві чималі валізи і наплічник.

      Рената вже бігла до нього. Вони поцілувалися і тільки потім привіталися.

      – Поміститься в твоєму малюкові? – спитав прибулець, кивнувши поглядом на багаж.

      – Якщо всередині не «чорні скриньки», то якось прилаштуємо!

      Валізи виявилися неважкими. Рюкзак також особливо не тиснув на плечі Ренаті, котра зголосилася допомогти донести його до машини. Саме наплічник і помістився в багажник, зайнявши там майже все місце. Валізи не без зусиль Рената з Вітасом запхнули на заднє сидіння.

      – Це все? – перепитав, визирнувши на шум у коридорі, дід Йонас.

      – Ні, звісно, ні! – заперечив Вітас. – Це тільки одяг і комп’ютер. Меблі я квартирантам залишив, а решту своїх речей мамі відвіз. Вона на дачі сама живе, а там місця досить!

      – Отже, з переїздом! – Йонас закивав цілком привітно. – Відзначати будемо?

      Вітас запитально глянув на Ренату і тут же поліз у кишеню куртки, витягнув купюри – двісті літів, простягнув дідові.

      – Це мій внесок на утримання будинку! – сказав.

      Старий Йонас усміхнувся. Гроші взяв.

      – Я думав, ти ще зеленець! – промовив. – А тепер бачу – дорослий і відповідальний! Ну, якщо будете святкувати – кличте! У вас стіл більший за мій!

      Роззувшись і повісивши куртки в коридорі на вішаку, Рената і Вітас занесли речі в кімнату.

      – Я тобі півшафи звільнила, – вона кивнула на відчинену шафу з десятком вільних дерев’яних «плічок», що висіли на перекладині.

      Розібравшись із одягом, Вітас став шукати місце для свого ноутбука.

      – Можеш поки обідній стіл використовувати, – підказала Рената.

      – Я згодом нормальний робочий столик куплю, – пообіцяв Вітас, залишивши комп’ютер на кухні. – Святкову вечерю будемо влаштовувати? Твій дід начебто не проти!

      – Певна річ, я приготую! – пообіцяла Рената.

      Поки вона поралась біля плити, Вітас увімкнув комп’ютер і через модем заліз в інтернет.

      – Щось у тебе мережа погано ловиться! Повільно! – поскаржився він.

      – Тут треба мати терпіння, – Рената обернулася. – Тут усе погано «ловиться»! Я оце днями хотіла для тебе роботу знайти, але у нас є тільки одна ветеринарна аптека, та й та для бджолярів. А ветлікарні немає. Найближча в Паневежисі. Може, поїдемо дізнаємося?

      – Що дізнаємося? – здивувався Вітас. – А хто тобі сказав, що я хочу працювати у ветлікарні?

      – Але ж працювати треба! – сказала дівчина ніжно, щоб не міг він відповісти на її слова різко. – Я ось собі також роботу шукаю.

      – Не варто перейматися, – попросив її Вітас. – Якщо буде нормальний інтернет, я собі і так роботу знайду. А їздити в інше місто і сидіти там із хворими собаками та кішками з дев’ятої