Різдвяний сюрприз. Андрей Курков

голодних і бездомних. Черга цих нещасних здавалася нескінченною, і також, як змія, тільки змія тиха і терпляча, вона своїм кінцем майже сягала правого краю кладовища. Саме там, за словами Лейли, і була ця кав’ярня, на рю де Репо, тобто на вуличці Спокою, що тягнеться ліворуч угору, на вуличці, де з одного боку стояли житлові будинки, а з іншого – цегляна стіна міста мертвих.

      Перед кав’ярнею, на другому й третьому поверхах якої розташувався однойменний готель, ніхто Барбору не чекав. Тиша, що майже раптом настала навколо, здивувала її. Густий потік машин і моторолерів продовжував свій рух бульваром, але тут – усього за якихось сорок метрів – жодного настирливого гомону. Немов близькість стін цвинтаря відштовхувала всі непотрібні та чужі для тих, хто залишив цей світ звуки. Від цієї майже-тиші Барборі стало легше. Її роздратування, пов’язане з вимушеною прогулянкою, минулося. Згадався дощовий ранок. Згадалася прогулянка з сенбернаром. Прогулянка в тому чудовому парку, в якому вона зазвичай гуляє алеями, котячи візочок із Валідом. Тільки цього ранку після того, як пес поробив усі свої справи, вона завела його в помешкання. Собі зробила чай, а собаці, що ліг біля дверей, дала кусник ковбаси. Сенбернар, коли зайшли, кинувся в їхню кімнатку і залишив на підлозі багато мокрих слідів. Андрюса вже не було, він поїхав одразу після сніданку. У «клоунське кафе» на рю де Севр. Може, він уже вдома?

      – Ви Барбі? – спитав чоловічий голос з-за спини.

      Барбора обернулася. Перед нею стояв хлопець років двадцяти в куртці з каптуром. Розгледіти його обличчя їй не вдалося. Козирок від каптура затуляв очі.

      – Для мене Лейла передала два пакети, – нагадав він.

      – Он один, – Барбора кинула погляд на візочок, закритий прозорою пластиковою накидкою від дощу.

      Вона відсунула накидку і витягла легкий пакетик, що лежав у ніжках малюка. Передала його хлопцеві.

      – Там має бути ще один, – недовірливо промовив він і сам нахилився над візочком і поліз туди рукою. – Ось! Ось він! – радісно вигукнув юнак, витягнувши з протилежного боку візочка – з узголів’я – пакет вдвічі більший за попередній.

      – Дякую! – сказав він і пішов у бік бульвару, в бік гамору і рухомого світла фар.

      Барбора поправила пластикову накидку від дощу. Зітхнула і, розвернувши візочок, рушила дорогою назад.

      Лейла чекала її біля булочної. Вони завжди зустрічалися тут, на рю де ля Вілетт. За п’ять хвилин ходьби від їхньої квартирки.

      – Завтра можете відпочити, моя мама з ним погуляє, – повідомила Лейла, вручаючи Барборі тридцять євро. – А післязавтра вранці я зателефоную!

      Андрюса ще не було вдома, і Барбора насамперед витерла на підлозі висхлі відбитки лап сенбернара. Ввімкнула електрочайник. Присіла за стіл. Взяла з дерев’яної миски-хлібниці ранковий круасан, вмочила його кінчик у відкритий слоїчок із шоколадним кремом і відкусила. Приємна солодкавість у роті не змогла відвернути її від обтяжливої прогулянки до кладовища, не змогла відвернути її