Різдвяний сюрприз. Андрей Курков

хочеш, щоб усі в Англії були індусами? – всміхнулася Інґрида.

      – Угу, – Клаудіюс кивнув. – Хочу, щоб усі в Англії були ввічливими індусами-залізничниками. Мене така Англія цілком влаштує!

      – Але тоді й тобі доведеться стати індусом-залізничником!

      – Згоден!

      – І що, додому потім ти також індусом повернешся? – фантазія виганяла з голови Інґриди втому.

      – Ми ж із тобою обоє повернемося: я – індусом, а ти – індускою!.. Спати хочеться…

      – Ну спи, а я постережу твій сон, – пожаліла бойфренда Інґрида і глянула на нього ласкаво. – У тебе і наплічник важчий! Давай подрімай! Я потім тебе розбуджу!

      І Клаудіюс, пригорнувшись головою до її плеча, провалився в дрімоту. Провалюючись, він чув її подих, чув биття її серця, що долинало крізь плоть, крізь шкіру, крізь футболку, зелений светр і пухову китайську куртку.

      Ритм ударів її серця був неспішним і рівним. І навіть якщо це було не її серце, а його власне, то все одно цей ритм присипляв краще за будь-яку піґулку.

      Десь поруч зупинялися поїзди, бжикали автоматичні двері вагонів, відчиняючись, і тут же гучно зсувалися, вдаряючись твердими ґумовими кантами. Дрібний стукіт квапливих підошов. Усе це не турбувало, не відволікало, не будило. Тільки коли водномить усе стихло, Клаудіюс розліпив повіки, немов перевіряючи: чи не провалився він часом в інший, безмовний і неживий світ? Теплий запах волосся Інґриди його заспокоїв. Вона також дрімала, сховавши чоло в його скроню. Акуратно, зберігаючи нерухомість, Клаудіюс витягнув із кишені куртки мобільний. Чверть на десяту. Незабаром зустріч із кимось, незабаром таємниця, яку так радісно і врочисто зберігала Інґрида, піддражнюючи його, розкриється. І він збагне, куди і навіщо вони приїхали. Але спочатку треба її розбудити, потім шукати дорогу, вулицю, будинок чи офіс…

      – А ми в касі спитаємо, як туди пройти, – запропонувала Інґрида, коли вони покидали затишну кімнату очікування.

      Біля каси станції нікого не виявилося. Віконце було зачинене.

      Тому дорогу до записаної в Інґриди адреси питали на заправці.

      – Ви пішки? – здивувався китаєць-заправник.

      Клаудіюс кивнув. Китаєць пояснив дорогу, при цьому кілька разів повторивши, що там легко заблукати, і що йти туди потрібно буде не менше, ніж півгодини.

      Узбіччям автодороги вони йшли одне за одним, відчуваючи і посилену важкість наплічників, і накопичену з минулої ночі втому. Повз них шипіли шинами по мокрому асфальту малолітражки. На розвилці зупинилися, пригадали маршрут, описаний китайцем. Повернули ліворуч. Хвилин через п’ять опинилися ще на одній розвилці. Праворуч і вгору на пагорб тягнулася вузька, в ширину однієї машини, дорога, прикрашена табличкою «Grosvenor Drive».

      – Ну от і наша вулиця! – зраділа Інґрида. – Тепер треба знайти будинок номер три, і ми на місці!

      Ближче до вершини пагорба дорога роздвоїлася.

      – «One Grosvenor Drive», – прочитав Клаудіюс на синій табличці, прикріпленій до двох приземкуватих стовпчиків на краю правого відгалуження