Феноменологія духу. Георг Гегель

що існують для себе, завжди розпадається на ці самі крайнощі, що тільки завдяки цьому й існують. Таким чином, процес, який раніше видавався самознищенням суперечливих понять, має тут ще й об’єктивну форму і є рухом сили, результатом якого є незумовлене загальне, що набирає подоби необ’єктивного, або внутрішнього речей.

      Сила, як визначена тут, оскільки її репрезентують як таку або як відображену в собі, – це тільки один аспект її поняття, але тільки як субстантивована крайність, ба навіть крайність, що має визначеність одного. Внаслідок цього існування розгорнутих матерій виходить за її межі і є чимсь іншим, ніж вона. Оскільки необхідно, щоб сила сама була цим існуванням, тобто виявляла себе, її вияв набирає такої форми, що це інше підступає до неї і звертається з проханням. Але насправді, оскільки сила необхідно виявляє себе, вона в собі самій має те, що було утверджене як якась інша сутність. Ми повинні відступити від погляду, що утверджує силу як одне, а її сутність – самовияв – як інше, що підступає до неї зовні; сила радше сама є тим загальним середовищем, де моменти існують як різні матерії; іншими словами, сила вже виявилась, а те, що має бути іншим, яке звертається до неї, – це радше сама сила. Отже, сила існує тепер як середовище розгорнутих різних матерій. Але сила – це, по суті, одне, тож їй притаманна і форма буття, в якій ці наявні матерії скасовані; таким чином, тепер ця единість, оскільки силу утверджено як середовище матерій, є чимсь іншим, ніж сила, тож сила має свою сутність поза своїми межами. Та оскільки вона необхідно має бути цією своєю сутністю, яка тим часом ще не утверджена, це інше підступає і спонукає силу відображуватись у собі, тобто касує її зовнішній вияв. Проте фактично сама сила є цим відображенням у собі, скасуванням зовнішнього вияву; видається, ніби єдиність зникає так, як і постала: немов щось інше; сама сила і є тим іншим, тобто притлумленою силою.

      Те, що постає як інше і спонукає силу водночас і виявитись, і повернутися в себе, і саме безпосередньо репрезентується як сила, бо інше постає і як загальне середовище, і як одне, і то таким способом, що кожна з цих прибраних форм видається водночас зникущим моментом. Отже, сила – через те, що для неї існує інше і вона існує для іншого – взагалі ще не вийшла за межі свого поняття. Водночас наявні дві сили, щоправда, поняття обох сил одне, але перейшло зі своєї єдності у двоїстість. Замість того, щоб протиставлення й далі, цілковито й по суті, було тільки моментом, видається, ніби воно, поділившись на дві незалежні сили, уникло панування єдності. Нам треба пильніше придивитись, яка виникає ситуація у зв’язку з цією незалежністю. Попервах друга сила постає проти тієї сили, яку спонукають, як спонукальна, проте, з огляду на свій зміст, – як загальне середовище, та оскільки ця друга сила полягає, по суті, в чергуванні цих обох моментів і сама є силою, вона фактично стає цим загальним середовищем лише тоді, коли її спонукають до цього,