Феноменологія духу. Георг Гегель

їхня відмінна сутність, є тільки минущими моментами, безпосереднім переходом кожного елемента в свою протилежність. Але для нас, як уже згадано вище, зникають навіть відмінності в собі як відмінності змісту і форми, а в аспекті форми діяльне, спонукальне і для-себе-сутнє за своєю сутністю є тим самим, що в аспекті змісту було притлумленою силою; пасивне, спонукане, для-іншого-сутнє в аспекті форми було тим самим, що в аспекті змісту поставало як загальне середовище багатьох матерій.

      З цього випливає, що уявлення про силу внаслідок поділу на дві сили стає реальним, і ми бачимо, як це відбувається. Ці дві сили існують як сутності, що існують для себе, проте їхнє існування – це такий їхній рух назустріч одна одній, що буття кожної з них – це радше чиста утвердженість із боку іншої сили, тобто їхнє буття радше мало чисте значення зникнення. Вони не схожі на крайності, що зберігають для себе щось зафіксоване, а в спільному проміжному середовищі тільки передають одна одній під час контакту якусь зовнішню властивість, бо тим, чим вони є, вони є лиш у цьому проміжному середовищі й у цьому контакті. Там ми безпосередньо маємо обидві сили: і силу притлумлену, її буття-для-себе, і вияв сили; силу спонукальну і силу спонукану; отже, ці моменти не поділяються на дві незалежні крайності, які пропонують одна одній лише протилежний полюс, бо радше їхня сутність цілковито полягає в тому, що кожна існує тільки завдяки іншій і кожна одразу припиняє бути такою, якою вона є завдяки іншій, будучи тією іншою. Таким чином, вони фактично не мають власної субстанції, яка підтримувала б їх. Поняття сили зберігається як сутність у самій своїй реальності; сила як реальна існує лиш у своєму вияві, що водночас є не чим іншим, як самоскасуванням сили. Ця реальна сила, репрезентована як вільна від свого вияву і така, що існує для себе, – це притлумлена сила, але й сама ця визначеність є фактично, як випливає зі сказаного вище, тільки моментом вияву сили. Отже, істина сили лишається тільки ідеєю сили, а моменти її реальності, її субстанції та її руху невпинно зливаються в одну недиференційовану єдність, що не є притлумленою силою (адже й ця сила – лиш один такий момент), бо ця єдність – поняття сили, взяте як поняття. Отже, реалізація сили – це водночас утрата її реальності; внаслідок цього вона стає чимсь цілковито іншим, а саме: загальністю, яку тяма з самого початку й безпосередньо визнавала за сутність сили і яка й сама виявляється як її сутність у тому, що має бути її реальністю, в реальних субстанціях.

      Тією мірою, якою ми розглядаємо перше загальне як поняття тями, де сила ще не існує для себе, то друге становить тепер її сутність, якою вона виявляється в собі і для себе. Або навпаки: коли розглядати перше загальне як безпосереднє, що має правити за реальний об’єкт для свідомості, тоді це друге визначене як негативне чуттєво об’єктивної сили; це сила в тій формі, в якій у своїй справжній сутності вона існує тільки як об’єкт