Феноменологія духу. Георг Гегель

Оскільки водночас для нього існує розмаїття, його метод – це пов’язування між собою різних моментів свого осягання, але якщо в цьому порівнянні проступить якась нетотожність, то ця неправда властива не об’єктові, бо він самототожний, а сприйняттю. Подивімося тепер, який досвід здійснює свідомість у своєму реальному сприйнятті. Для нас цей досвід уже міститься в щойно даному розвитку об’єкта та ставленні свідомості до нього і буде тільки розвитком наявних там суперечностей. Об’єкт, який я осягаю, постає переді мною як чисте одне; крім того, я усвідомлюю в ньому властивість, що є загальною, а отже, трансцендує одиничність об’єкта. Тому перша форма буття об’єктивної сутності як одного не була її справжнім буттям, а оскільки об’єкт тут – істина, неправда припадає мені, тож моє осягання було неправильним. З огляду на загальність властивості я повинен сприймати об’єктивну сутність радше як якусь спільноту взагалі. Крім того, я сприймаю тепер властивість як визначену, таку, що протиставлена іншому й відкидає його. Таким чином я фактично не осягаю правильно об’єктивну сутність, коли визначаю її як спільноту з іншими або як неперервність, і радше мушу, з огляду на визначеність властивості, розривати неперервність і утверджувати об’єктивну сутність як одне, що відкидає. У відокремленому одному я виявляю багато таких властивостей, які не впливають одна на одну, а байдужі одна до одної; я, отже, сприймав об’єкт неправильно, осягаючи його як те, що відкидає, бо він, бувши раніше тільки неперервністю взагалі, тепер є загальним спільним середовищем, де існують численні властивості як чуттєві загальності і де кожна з них існує для себе і як визначена відкидає решту. Внаслідок цього просте та істинне, яке я сприймаю, – це теж не загальне середовище, а одинична властивість для себе, яка, проте, не є ані властивістю, ані визначеним буттям, бо тепер вона і не пов’язана з якимсь одним, і не має відносин з іншими. Адже властивістю вона є тільки в одному, а визначеною – лиш у відносинах з іншими. Тож як чисті самовідносини вона лишається тільки чуттєвим буттям узагалі, бо вже не має в собі характеру негативності, а свідомість, яка тепер має й чуттєве буття, є лише гадкою, тобто цілковито покинула сферу сприйняття й повернулася в себе. Проте чуттєве буття і гадка самі переходять у сприйняття: я відкинутий до початку і знов утягнений у те саме коло, що касує себе в кожному моменті й загалом.

      Свідомість, отже, змушена пройти це коло знову, але не тим самим способом, як першого разу. Адже тепер вона збагатилася досвідом і знає: результат та істина сприйняття – це його розпад, відображення від істини в собі. Таким чином свідомість виразно усвідомлює, як, по суті, сконструйоване її сприйняття, що, власне, не є простим чистим осяганням: адже у своєму осяганні вона водночас відображується, відбившись від істини, в собі. Це повернення свідомості в себе безпосередньо пов’язане з чистим осяганням (адже виявилося