Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

підвела голову, глянула на сонце, заплющила очі:

      – Мені пора, Юстине. Минулого разу, коли я запізнилася, мені таке було… Краще зараз піти, а то он хмара повзе, дивись!

      І Юстин піддався на дитячу хитрість. Глянув туди, куди вказувала Аніта, а коли обернувся знову – поруч із ним уже нікого не було.

      Узагалі нікого. Тільки кури.

      На ланцюгу скиглив Вогник.

* * *

      Дід повернувся наступного дня. Ледь глянувши в його здорове око, Юстин зрозумів, що новини погані.

      – Кепсько з торгівлею?

      – Яка вже торгівля! – Дід стояв, прихилившись до стіни, і байдуже дивився, як Юстин розпрягає коня. – Прийшли верхівці – бути біді, пам’ятаєш мої слова?

      – Що ж сталося? – Юстин намагався говорити якомога недбаліше, тоді як руки чомусь починали тремтіти. Кінь, якого дід зазвичай беріг, тепер почувався погано: мокрий, заморений, зі слідами батога на спині.

      Його немилосердно поганяли.

      – Наш ось війну затіяв, – мовив дід глухо.

      Юстин не захотів перепитувати. «Наш» – означало «князь».

      – Війну, – продовжував дід із огидою. – Жди рекрутського набору!

      У голосі його звучав жах, який не вдавалося приховати.

* * *

      – Що ти робиш? – запитала Аніта.

      Юстин насилу розігнув спину. Подивився вгору; побачив франтівські шкіряні туфлі, ноги, що стоять у траві біля свіжовикопаної ями, так близько до краю, що обсипалися чорно-руді грудки.

      – Що ти робиш? – повторила Аніта стурбовано. – Це що, могила? Хтось помер?

      – Це моя могила, – сказав Юстин знехотя.

      – Що?!

      Перш ніж він устиг заперечити, вона легко зістрибнула до нього, на дно ями, в глину.

      – Що? Ти що, Юстине?

      Йому захотілося заспокоїти її. Тому що вона справді злякалася не на жарт.

      – Рекрутський набір, – пояснив він м’яко. – Приїдуть вербувальники, а дід їм мою могилу покаже. Ні, – він усміхнувся, – порожню. Але могилу треба спорудити за всіма правилами, щоб вербувальники повірили.

      Аніта насупилася. Подивилася вниз, на брудну лопату в Юстинових руках; підвела погляд:

      – Рекрутський…

      – Рекрутський набір, – зітхнувши, повторив Юстин.

      Аніта без слів спробувала вибратися з ями, але волога земля проминалася під носками туфель, і ноги зісковзували, залишаючи борозни на стіні Юстиновой могили. Він допоміг їй; під світлим одягом, зшитим із дуже тонкої, дуже м’якої тканини, напружувалося тепле туге тіло, і коли Аніта вибралася нарешті нагору, Юстину стало шкода, що дозволений дотик закінчився.

      Потім він побачив, що на світлій сукні залишився слід його брудних долонь. Йому зробилося ніяково.

      – Я тебе забруднив…

      – Дурниця, – Аніта сіла на траву.

      Юстин вибрався слідом – замурзаний, спітнілий, збентежений. Мовчки сів поруч; Аніта обвела на землі коло – і відразу ж заговорила:

      – Рекрутський набір – це в солдати?

      – Так. Наш затіяв війну… Знову. Наш князь.

      Аніта звела брови. Випнула нижню губу:

      – Щось я чула… Ти думаєш, вербувальники повірять?

      Юстин знизав плечима:

      – Сподіваюся…