Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

у цю хвилину, що саме такий, імовірно, шляхетні дами і мають вигляд…

      – Прощавай, – сказала дівчина так гордовито і таким низьким голосом, що Юстин подумав: пробасила.

      – Прощавай…

      Вона повернулась і пішла геть. Не йшла – виступала, ніби по килимовій доріжці; на десятому кроці спіткнулась об корінь і мало не впала. Засичала від болю.

      Обернулася.

      Юстин стояв, не рухаючись з місця.

* * *

      – У тебе попоїсти знайдеться?

      – А що, черешні не ситні?

      – Далися мені твої черешні… У мене ноги геть усі подряпані. І коліно болить.

      Юстин зупинився:

      – Слухай, звідки ти взялася? Серед ночі, вдосвіта? Сама? Звідси до найближчого хутора цілий день тюпати, якщо пішки… А до міста всі два дні… Де твій екіпаж? Де твій човен?

      – Човен?

      – Але ти ж сказала, що морем дісталася?

      Дівчина деякий час намагалася придумати переконливу брехню. Не придумала. Скривилася:

      – Давай сядемо.

      І вона сіла просто на траву, вимогливо втупилася в Юстина від низу до верху, і він змушений був наслідувати її приклад. Дівчина подивилася, насупившись, Юстину у вічі, витягла звідкись із-за пояса маленький ножик і, розтинаючи траву та землю, окреслила навколо себе і Юстина широке коло.

      Настала тривала пауза.

      – Це навіщо? – запитав нарешті Юстин.

      – Це у мене звичка така, – серйозно відповіла дівчина. – Так ось, що ж я хотіла тобі сказати… У тебе попоїсти знайдеться?

      – Хліб, – повільно сказав Юстин. – Сир… Але це все в хаті, а там дід… Дідові про тебе говорити чи як?

      Дівчина опустила очі:

      – Ні, дідові про мене краще не говорити… А у вас у хаті немає такої штуки, щоб погоду пророкувати?

      – Є павук заговорений… На сьогодні дощ обіцяв.

      Дівчина застогнала. Похитала опущеною головою, так що коротко – до плечей – острижене волосся загойдалося світлим шатром:

      – У-у-у… А на завтра?

      – Він дешевий, – сказав Юстин. – Тільки на один день передбачає.

      Помовчали.

      – Ти забув, як мене звуть, – сказала дівчина.

      – Ага, – зізнався Юстин.

      – Аніта.

      – Ось тепер точно не забуду.

      – Це добре, що я тебе зустріла, а не діда, – серйозно сказала Аніта.

      – Дід теж добрий, – нерішуче заперечив Юстин.

      Аніта гмикнула. Деякий час було дуже тихо.

      – Птахів не чути, – сказав Юстин. – Погано.

      – Верхівці, – сказала Аніта. – Я… Слухай, уночі страшно було. Їх у саду вашому ганяло штук шість.

      – Ага, – сказав Юстин. – Мені дід велів сторожок налагодити, так вони сторожок зірвали…

      І знову стало тихо.

      – А ось чому люди верхівців бояться? – запитала Аніта. – Ну гаразд, вони можуть загнати курку, порося там… якщо не намазати заговореною смолою. Ну, ворон заганяють… Щурів… А люди чому бояться?

      – Лиховісники, – коротко відповів Юстин. – І потім… Птахів немає, сарана приходить. Яблука дозріти не встигнуть, про вишню я вже мовчу…