Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

то жарт стає чимось зовсім іншим, тобі не здається?

      – Ну вибач, – сказав Юстин, відчуваючи себе дурнем.

      – Мені тут сподобалося, – сказала Аніта просто.

      І в повній тиші цього ранку вони замовкли. Надовго.

      Аніта сиділа впівоберта до Юстина. Русяве волосся було розпущене, як у минулу зустріч, але акуратно підібране гребенями. У мочці рожевого вуха виблискувала зелена іскорка-сережка. Аніта дивилася повз Юстинів погляд – удалину.

      – Знаєш, – сказав Юстин, – напевно, тобі не слід було ось так, одразу, розкривати свою таємницю аби кому. Інша людина могла б… образити тебе. Відібрала б скельце, розбила…

      Аніта здивовано на нього глянула:

      – Ти думаєш, я дурепа? Я ж бачу, з ким говорю… Ти ж мені ковбасу приніс, ось якого дідька ти тягнув ковбасу незнайомій злодійці? Га?

      – Напевно, твоя правда, – зніяковіло погодився Юстин. – Напевно…

      Знову замовкли.

      – А я сам залишився, – сказав Юстин. – Дід поїхав на ярмарок… Раніше завтрашнього вечора і чекати нічого.

      – Слухай, – після паузи сказала Аніта, і голос у неї був майже урочистий. – Покажи мені, як ви живете, га?

* * *

      Юстин побоювався, що Вогник не прийме неочікувану гостю – але той, хоч і не радів особливо, команди послухався і забрався під поріг, брязкаючи ланцюгом.

      Аніта, як виявилося, зовсім не боялася собак.

      Вона захоплювалася козами, курми, вона заглядала в піч, із захопленням брала в руки грубі тарілки та миски, залазила на лавку, щоб понюхати пучок сушених трав під стелею:

      – Здорово!

      Юстин соромився їхньої з дідом хати – убогої, не дуже чистої, сирої та темної. Юстин не розумів, де мала вирости дівчина, що з таким інтересом роздивляється пічний рогач. Проти Юстинового побоювання дідові «штучки» (заготовки для оберегів, жаб’ячі кістки, пір’я дивовижних птахів, клубки кольорових ниток і заговорений віск) нітрохи Аніту не зацікавили. Розмальовані дерев’яні ложки захопили її куди більше; щоправда, за весь час, поки Аніта вивчала хату, двір і сарай, між нею і Юстином не було сказано і двох слів – Аніта щоразу зупиняла Юстина, коли той намагався щось пояснити:

      – Потім…

      Потім вони вийшли на подвір’я, Аніта виявила бажання сісти на землю, і Юстин підстелив їй рогожку. Аніта дочекалася, поки поруч сяде Юстин, і витягла свій ножик.

      Юстин дивився, як вона вирізає коло. Краєм свідомості пройшла думка, що до дідового повернення треба буде затерти слід ножа на землі.

      – Дякую, – сказала Аніта. – Шкода, що грубку розтопити не можна. Мені хотілося б подивитись, як туди дрова кидають.

      – А у тебе вдома, – обережно запитав Юстин, – грубку топлять чим?

      Аніта перестала всміхатися. Подумала, поторкала кінчик носа:

      – У мене вдома грубки взагалі немає. Про мій дім давай не говорити, добре?

      – Це трошки нечесно, – сказав Юстин. – Я ж тобі все показав… Усе, що у мене є.

      – Авжеж, – Аніта нервово зім’яла поділ. – Звичайно, це не дуже чесно… але тільки що поробиш? Є таке слово – «не можна». Чув коли-небудь?

      – Але ж ми в колі,