Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

в бороду. – Так я і знав.

      – Так немає ж ніякого горя…

      – Дівчина нізвідки – це не радість, синку. Радість – це коли дівчина справжня, здорова, втомлена, потом пахне; коли ти знаєш, чия вона і звідки прийшла… А це не дівчина, синку, це мара, або русалка, або ще якась гидота, ти от що… Давай-но оберіг тобі складу якийсь.

      – Вона жива, – розгублено заперечив Юстин. – Ноги роздряпала… І важка така…

      Дідова брова звелася ще вище.

      – Вона на мене з дерева впала, – винувато пояснив Юстин.

      Здорове дідове око дивилося пильно, сліпе – відчужено.

* * *

      Весь наступний тиждень ішов, іноді припиняючись, дощ. Трава в саду піднялася по пояс; павук-провісник уперто сидів у лівому нижньому кутку павутини, що в усі часи означало хмарність, дощі та негоду.

      Дід усе-таки поїхав на ярмарок. Угніздився у возі, прикрившись від непривітного неба клаптем рогожки, і Юстин на кілька днів залишився відповідальним за все господарство і всю худобу.

      Пізно ввечері, закінчивши нарешті всі справи і забравшись на холодну піч – вони з дідом ніколи не топили влітку, – Юстин довго мерз, кутався у відвологлу ковдру, цокотів зубами і, згадуючи Аніту, стискав у кулаці виготовлений дідом оберіг – смолисту кульку з пір’ям, яке стирчить із нього.

      Наступного дня небо було чисте, ясне, і перш ніж павук-провісник устиг перебратися з лівого нижнього кутка в правий верхній, увесь двір і весь світ виявилися залитими сонцем.

      – Стій!

      Дівчина здригнулась і зупинилася. Сукня на ній була вже інша – зеленувата, з високими пишними рукавами.

      – Не ходи сюди, – сказав Юстин. – Звідки ти знову взялася? З неба?

      – Вибач, – сказала дівчина, трохи помовчавши. – Я думала… Ну, якщо я так тебе обурюю самим своїм виглядом – я вже йду геть.

      – Стривай, – сказав Юстин у замішанні. – Я тільки хотів… Ти нечиста сила?

      – Що? Знову?! Королева верхівців я, ти сам сказав… Прощавай.

      – Та зажди ти! – розсердився Юстин. – Я по-людськи з тобою… Я тобі ковбаси приніс. Я її сам нечасто їм. А тобі приніс – хліба, сиру, молока… ковбаси… А ти куди поділась? І як після цього повірити, що ти не нечиста сила?

      – А, – Аніта запнулась. – Я справді… Ти вибач. Мені треба було швидко піти… – і вона опустилася на траву, просто де стояла, і, припрохуючи, поплескала по землі поруч із собою.

      Юстин помацав оберіг на шиї – і сів. Аніта зразу ж витягла свій ножик і вмістила їх обох у коло.

      – Мені треба було піти, – повторила Аніта. – Розумієш… Я людина, така ж, як і ти. Можеш мою руку помацати – тепла… Це що в тебе, оберіг? Я його хоч на себе надіти можу, і мені нічого не зробиться. Тому що я людина.

      – А куди ти поділася? – похмуро запитав Юстин.

      Аніта зітхнула:

      – Ну, є у мене один… спосіб… Я на сонце дивлюся.

      Юстин мимоволі підвів очі до ясного неба. Зажмурився:

      – Я теж іноді дивлюся… Крізь скельце. Ну і що?

      Аніта кивнула, ніби зрадівши:

      – От-от… Крізь скельце. І я…

      Вона торкнулася