Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

насилу вимовив дід. Здорове око його запливло, дід дивився на Юстина крізь шпаринку. – Сильно злились, Юстинку. Вогника пристрелили… Хотіли могилу розкопати, та передумали. Худобу зі злості забрали. Трохи хату не підпалили… Злилися, загалом. Відчували, що ми їх дуримо.

      Юстин допоміг дідові сісти на лавку біля колодязя. Швидко витягнув води, дав напитися; дід довго вмивався, опускаючи розбите обличчя глибоко в крижану воду. Утерся залишками сорочки, всміхнувся, оголюючи рідкі зуби:

      – Молодці ми, Юстинку. Зберегли тебе.

* * *

      Друга половина літа була сонячною. Час від часу з заходу на схід пролітали численні зграї ворон – десь ішли бої, постачали воронам здобич.

      Верхівці більше не показувалися.

      Дід відлежувався; заради нього Юстин топив грубку вечорами. Діда вічно морозило; молока не було, яєць не стало – Юстин ловив рибу і годував діда юшкою, з жахом думаючи, що буде восени і взимку. Голод?

      Аніта приходила щодня.

      – Я тобі попоїсти принесла, – сказала вона одного разу.

      Юстин поперхнувся:

      – Навіщо? Я ж не жебрак…

      – Ну, ти ж мені ковбасу пропонував, – нітрохи не збентежившись, заперечила Аніта. – Я тобі не як жебракові, я як другу… І діда погодуй.

      У неї у вузлику було копчене м’ясо, нарізане тонкими рожевими скибочками. Солонуватий сир, якого Юстин ніколи не пробував. Білий хліб, такий ніжний, що танув у роті. Жовте запашне масло…

      – Звідки буде? – запитав дід.

      – Від верблюда, – сказав задоволений Юстин.

      Верблюда він бачив один раз у дитинстві – на ярмарку.

* * *

      Вони сиділи в межах кола, накресленого на землі, й Аніта розповідала, що військо Червонобрового повністю розбите в битві при річці Білій, що армія його супротивника, Вухатого Звора, переслідує князя і скоро наздожене його і що чекають великі зміни й потрясіння…

      – Де вже більші, – похмуро відповів Юстин.

      Дід потроху одужував – але все-таки дуже повільно.

      – Напевно, ти маєш рацію, – подумавши, сказала Аніта. – Усім, хто живе в глушині, все одно, хто там сидить на троні – Червонобровий чи Вухатий Звор.

      – Не все одно, – заперечив Юстин. – Якщо Червонобровий залишиться – він через кілька років захоче бійки у відповідь, знову збиратиме по дворах тих, хто хоч скільки-небудь підріс. Он діда забрали в рекрути, коли йому було п’ятнадцять.

      – А скільки йому тепер? – запитала Аніта, помовчавши.

      – Та вже за сорок.

      – Так? – чомусь здивувалася Аніта. – Я думала…

      І замовкла.

      – Слухай, – сказав Юстин. – А про все це… Про ці битви, про річку Білу, я навіть не знаю, де вона… Про все це ти від батька чула?

      – Ну, взагалі-то так, – неохоче зізналась Аніта.

      – У нього є чарівне дзеркало?

      Аніта скривилася:

      – Немає в нього ніякого дзеркала. Йому не треба.

      – Ого, – шанобливо простягнув Юстин.

      – Ти ось що, – думаючи про своє, вела далі Аніта, – ти своєму