Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

шукати не довелося. Пара туфельок, шкіряних, не дуже маленьких, але дуже добре зшитих, недбало валялась у траві під кущем.

      – Дорогі, – сказав Юстин, розглядаючи знахідку.

      – Не твої, – відрізала круглоп’ята.

      – Конфіскую за потраву, – сказав Юстин. – Тобі ні до чого, все одно гола додому підеш…

      – Ну і дурень, – сказала дівчина. В низькому її голосі несподівано прорізалися високі нотки, нервові такі півники.

      І знову запанувала мовчанка. Юстин сів на траву, а потім і простягся, закинувши руки за голову.

      – Тебе як звуть? – запитала круглоп’ята дівчина.

      – Юстин.

      – А мене Аніта…

      Вона замовкла, чекаючи продовження діалогу; Юстин жував травинку. Йому було цікаво, як круглоп’ята викручуватиметься далі.

      – А я верхівця бачила, – сказала дівчина. – Просто сьогодні. От близько, просто як тебе.

      Юстин насупився:

      – Де?

      Дівчина невизначено махнула рукою – захиталися гілки:

      – Там… На березі. Маленький, мені по коліно. У шкіряному ковпаку. Очі зелені. Рот здоровий, як у жаби. Золоті шпори. Скочив на ворону і – ф’ють…

      – Брешеш, – розчаровано сказав Юстин. – Не могла ти його так розгледіти. «Золоті шпори»… Про золоті шпори і так усі знають.

      – Не брешу, – образилася дівчина. – Утім, не хочеш вірити – так і не вір…

      – Шкода, що ти не Королева наїзників, – несподівано для себе сказав Юстин.

      Дівчина похитнулася на своєму ненадійному сідалі:

      – Що?

      Юстин зрозумів, що не пам’ятає, як її звуть. Треба ж, адже вона хвилину тому назвала своє ім’я! А через отих клятих верхівців усе забув…

      – Е-е-е, де ж сонце? – стурбовано пробурмотіла дівчина, дивлячись угору.

      – А тобі навіщо?

      – Погрітися хочу, – буркнула дівчина.

      – Замерзла? Стривай, ще не те буде. Може, і дощик до обіду збереться…

      – Слухай, чого ти до мене причепився? Задушити готовий за кілька ягідок? Усі ви, селяни, такі жадібні…

      – Я не селянин, – сказав Юстин.

      – А хто?

      – Садівник.

      – Чи не все одно? Садівники теж жадібні…

      Юстин розглядав підошви її туфель. Ні, в цьому вона не могла прийти здалеку.

      – Звідки ти взялася?

      – Нізвідки. З неба впала.

      Юстин озирнувся. Ніякої коняки – і навіть слідів її перебування – поблизу не було.

      – Ти сама? – запитав Юстин чомусь із занепокоєнням.

      – Сама, – помовчавши, сказала дівчина. – І заступитися за мене нікому. Так що знущайся як хочеш.

      – А як ти приїхала? Ти по дорозі не йшла, у тебе туфлі чисті й підошви тоненькі… Морем?

      – Морем, – погодилася дівчина, але знову після крихітної паузи, і ця затримка не сподобалась Юстину.

      – Знаєш що? Добром злазь.

      Дівчина демонстративно подриґала ногами:

      – Мені й тут непогано.

      – Погано, – сказав Юстин із натиском. – А буде гірше… Ти, сподіваюся, не русалка?

      – Королева верхівців, – фиркнула круглоп’ята. –