Каїн і Авель. Джеффри Арчер

ранку, – привітався він і схопився на ноги. – Я – Ґлен Рікардо.

      Нишпорка нахилився через стіл і запропонував Анні руку, пальці якої були пофарбовані тютюном. Та її потиснула, рада, що вдягла рукавички.

      – Вам призначено? – запитав Рікардо, хоча насправді не піклувався, чи так воно. Він завжди був доступний для зустрічі з норковою шубою.

      – Атож.

      – А, тоді ви маєте бути пані Осборн. Чи можу я взяти вашу шубу?

      – Вважаю за краще залишитися в ній, – відмовила Анна, задивившись на стільницю, з якої стирчав цвях.

      – Звісно, певна річ.

      Анна поглянула на Рікардо з недовірою, коли той знову опустився в крісло і запалив чергову сигару. Їй було байдуже до його світло-зеленого костюма, строкатої краватки та густо змазаного бріоліном волосся. Тільки переконання, що в інших місцях буде не краще, погамувало її бажання вийти негайно.

      – Отже, в чому проблема? – запитав Рікардо, гострячи вже й без цього короткий олівець тупим ножем. Стружка падала скрізь, окрім кошика для сміття. – Ви втратили собаку, ювелірні вироби чи свого чоловіка?

      – По-перше, пане Рікардо, я хочу бути впевненою у вашій компетентності, – почала Анна.

      – Звісно, певна річ, – знову сказав Рікардо, не відриваючись від свого поламаного олівця.

      – Мені потрібне підтвердження, – наполягала Анна.

      – Звісно, певна річ.

      Анна подумала: якщо цей чоловік іще раз скаже «звісно», вона закричить. Тому глибоко вдихнула.

      – Я отримую анонімні листи, в яких стверджують, що мій чоловік затіяв роман із моєю близькою подругою. Я хочу знати, хто надсилає листи і чи є правда в цих твердженнях.

      Вона відчула величезне полегшення, вперше висловивши свої страхи вголос. Рікардо поглянув на гостю спокійно, ніби не вперше чув такі зізнання. Відтак погладив рукою своє довге чорне волосся.

      – Що ж, – озвався він. – Із чоловіком усе буде легко. А от дізнатися, хто стоїть за цими листами, – тут справа набагато складніша. Ви, природно, їх зберегли?

      – Лише останній, – зізналася Анна.

      Ґлен Рікардо зітхнув і стомлено простягнув руку. Відвідувачка неохоче витягла листа з торбинки і на хвильку задумалася.

      – Я знаю, як ви почуваєтесь, пані Осборн, але не можу виконувати свою роботу, коли моя одна рука прив’язана за спиною.

      – Звісно, пане Рікардо. Даруйте.

      Анна не могла повірити, що вона сама сказала «звісно».

      Рікардо прочитав листа два чи три рази, перш ніж щось сказати.

      – Всі були написані тим самим почерком, на такому ж папері і надіслані в такому ж конверті?

      – Авжеж, здається, – сказала Анна. – Наскільки я пам’ятаю.

      – Ну, коли отримаєте наступний, обов’язково…

      – Як ви можете бути впевнені, що буде іще один? – перебила господаря гостя.

      – Буде, повірте мені. Тому обов’язково його збережіть. А тепер мені знадобляться деякі подробиці про вашого чоловіка. Маєте його світлину?

      – Маю, – вона