Каїн і Авель. Джеффри Арчер

он той корабель, великий, зелений? – вказав Степан. – Він щойно прибув, тож усе, що треба робити, це взяти кошик, заповнити його зерном, піднятися східцями, а потім скинути вантаж у трюм. Отримуєш рубль за кожні чотири ходки. Будь уважним, москвичу, бо той виродок бригадир обдурить, щойно тебе побачить, а гроші сховає собі.

      Решту дня товариші провели, набираючи зерно в кошики і скидаючи його в трюм. На двох вони заробили двадцять шість рублів. Після обіду, що складався з крадених горіхів, хліба та цибулі, яку вони чесно купили, щасливі хлопці поснули в одному кінці залізничного вагона. Коли Степан прокинувся наступного ранку, то побачив Владека, який вивчав свою мапу.

      – Що це?

      – На цій мапі вказано, як втекти з Росії.

      – А чому ти хочеш покинути Росію, коли можеш залишитися тут і об’єднатися зі мною? – здивувався Степан. – Ми могли б стати партнерами.

      – Ні, мені треба дістатися до Туреччини, там я буду вільною людиною. Чому б тобі не податися зі мною, Степане?

      – Я ніколи не зміг би покинути Одесу. Це мій дім, і це люди, яких я знаю все життя. Тут не надто добре, але в Туреччині може бути іще гірше. Але якщо це те, чого ти прагнеш, то, можливо, я зможу тобі допомогти.

      – Як мені знайти корабель, який пливе до Туреччини? – поцікавився Владек.

      – Легко. Я знаю, як дізнатися, куди прямує кожен корабель. Ми запитаємо про це Однозубого Івана, який живе в самому кінці пірсу. Але тобі доведеться заплатити йому рубль.

      – Я впевнений, що він розділить ці гроші з тобою.

      – П’ятдесят на п’ятдесят, – визнав Степан. – Ти швидко вчишся, москвичу, – додав він і вистрибнув із вагона.

      Владек подався за ним, знову усвідомлюючи, як легко рухалися інші хлопці, а він кульгав. Коли підлітки дійшли до кінця пристані, Степан завів його в маленьку кімнату, повну запилюжених книжок і пошарпаних розкладів руху. Владек нікого не побачив, але почув голос із-за великої купи книжок:

      – Що треба, волоцюго? Не маю бажання гаяти на тебе час.

      – Мені потрібна певна інформація для мого товариша, Іване. Коли буде наступний лайнер до Туреччини?

      – Гроші наперед, – вимагав старигань, чия голова вигулькнула з-за книг – обвітрене, зморщене обличчя під безкозиркою моряка. Його чорні очі пильно вивчали Владека.

      – Однозубий був справжнім морським вовком, – прошепотів Степан достатньо голосно, щоб почув Іван.

      – Лестощі не допоможуть, хлопче. Давай рубля.

      – Гаманець у мого приятеля, – виправдовувався Степан. – Дай йому руб, Владеку.

      Той подав монетку. Іван куснув її єдиним зубом, який у нього іще залишився, почовгав до книжкової шафи і витягнув звідти велику зелену книгу. Пилюка розлетілася на всі боки. Дідуган закашлявся, гортаючи брудні сторінки і водячи коротким пальцем із мозолем довгими стовпчиками назв.

      – У четвер «Ренаска» прибуде, щоб забрати вугілля. Ймовірно, повернеться до Константинополя в суботу. Якщо вдасться її досить швидко завантажити, то може навіть відплисти у п’ятницю ввечері, щоб зекономити на орендній платні. Вона пришвартується