Історія нового імені. Элена Ферранте

так. Але я не хочу, щоб між нами лишалися якісь незгоди. І ще менше хочу брати на себе чужу вину. Я знаю, що твій чоловік каже, ніби я навмисно, силою вимагав у нього ті черевики. Але клянуся тобі перед Ленуччою: вони з твоїм братом віддали мені черевики з власної волі, щоб довести, що з їхнього боку немає ніякої образи чи ворожості. Я до цього непричетний.

      Ліла мовчки слухала його, не перебиваючи, з привітним виразом обличчя. Потім, коли він договорив, вона стала такою, як завжди. Промовила зневажливо:

      – Ви як малі діти – звинувачуєте одне одного.

      – Не віриш мені?

      – Чому ж, Марчé, вірю. Але на те, що кажеш ти, на те, що кажуть вони, мені вже наплювати.

      16

      Я потягла Лілу до нашого старого двору, мені не терпілося розповісти Антоніо, що я для нього зробила. Я була настільки схвильована, що зізналася їй: як тільки Антоніо трохи заспокоїться, я його покину. Але, занурена у власні думки, вона нічого на це не відповіла.

      Я покликала Антоніо з вулиці, він визирнув у вікно, згодом вийшов із серйозним виглядом. Привітався з Лілою, вдавши, що не помічає, як вона вирядилася і нафарбувалася. Більше того, намагався дивитися на неї якомога менше, ніби побоювався, що вона прочитає у нього на обличчі збудження. Я сказала, що в мене зовсім мало часу – тільки на те, щоб розповісти гарні новини. Антоніо вислухав, але щойно я почала говорити, він мимоволі відступив від мене, ніби я погрожувала йому ножем. Незважаючи на це, я радісно закінчила розповідь словами: «Він пообіцяв, що допоможе тобі!» – і попросила Лілу підтвердити:

      – Так сказав Марчелло, правда?

      Ліла обмежилася кивком. Антоніо зблід, як стіна, на нас навіть не глянув. Буркнув надтріснутим голосом:

      – Я ніколи тебе не просив говорити із Соларами.

      Ліла відразу втрутилася, збрехавши:

      – Це я їй запропонувала.

      Антоніо відповів, не дивлячись на неї:

      – Дякую, але не треба було.

      Попрощався – з нею, не зі мною! – повернувся і зник у дверях будинку.

      Мене аж занудило. Що я не так зробила, чому він так зі мною повівся? Дорогою додому я не втрималася, розсердилася, сказала Лілі, що Антоніо гірший за свою матір, такий самий божевільний, і в мене на нього вже сил немає. Вона дала мені виговоритися, поки ми не дійшли до її будинку. Тоді запропонувала мені зайти.

      – Ні, там Стефано, – відмовилась я, але причина була іншою: мене налякала реакція Антоніо, мені хотілося побути на самоті, зрозуміти, у чому моя помилка.

      – Лише на п’ять хвилин, а потім підеш.

      Я піднялася до квартири. Стефано був у піжамі, волосся скуйовджене, неголений. Він люб’язно привітався зі мною, окинув поглядом дружину, пакунок із тістечками.

      – Ти була в барі у Солар?

      – Так.

      – У цьому вбранні?

      – Мені не личить?

      Стефано незадоволено похитав головою, відкрив пакунок:

      – Хочеш тістечок, Лену?

      – Ні, дякую, мені треба йти додому обідати.

      Він надкусив трубочку з кремом, звернувся до дружини:

      – Кого ви бачили в барі?

      – Твоїх друзів, –