Історія нового імені. Элена Ферранте

вирішив покласти край жартам брата, роздратований його тоном:

      – У вітрині ательє, там твоє фото у весільній сукні.

      Вони ще поговорили про ту світлину: Марчелло – захоплено, Мікеле – іронічно. Але обидва – різними словами і кожен по-своєму – говорили про те, якою гарною вона була в день весілля. Ліла вдала, що незадоволена почутим, хоча було ясно, що їй це приємно. Сказала, що швачка не повідомила її про намір виставити фото у вітрині. Інакше Ліла б їй цього не дозволила.

      – Я теж хочу своє фото у вітрині, – вигукнула Джильйола з-за прилавку голосом капризної дівчинки.

      – Якщо з тобою хтось одружиться, – відказав Мікеле.

      – От ти й одружишся, – набурмосилася та.

      Вони ще перекинулися кількома фразами, аж поки Ліла не сказала серйозно:

      – Ленучча теж надумала одружитися.

      Брати Солари неохоче перемкнули увагу на мене, а до цього я почувалася невидимою: ніхто до мене і словом не обізвався.

      – Та ні, – зашарілася я.

      – Чому ні? Я б з тобою одружився, хоч ти й в окулярах, – сказав Мікеле, а Джильйола нагородила його ще одним невдоволеним поглядом.

      – Пізно, у неї вже є наречений, – відповіла Ліла.

      Так, мало-помалу, вона перевела розмову на Антоніо, його сім’ю, жваво описавши, як ускладняться справи родини, якщо йому доведеться піти в армію. Мене не здивувало її красномовство та вміння оперувати словами – про це я вже знала. Мене вразив її новий тон, виважена суміш нахабства й стриманості. Вона з яскраво-червоною помадою на губах впевнено промовляла добре продумані фрази. Змушувала Марчелло повірити, що поставила хрест на минулому. Змушувала Мікеле повірити, що її веселить його лукава зверхність. А ще, на мій превеликий подив, у розмові з обома фліртувала і поводилася як досвідчена жінка, яка добре знає чоловіків і якій вчитися нічого не треба: вона й сама кого завгодно навчить. При цьому вона не грала, як ми колись, начитавшись романів; було очевидно, що її знання й навички справжні, і це змушувало мене червоніти. Потім несподівано вона ставала холодною, ніби казала: «Знаю, ви мене хочете, але я вас – ні». Така відстороненість плутала й бентежила братів настільки, що Марчелло ніяковів, а Мікеле не знав, як поводитися. Хоча в його гострому погляді ясно читалося: «Стережися, курво! Мені наплювати, хто ти тепер – синьйора Карраччі чи хто там ще. Навіть незчуєшся, як заліплю тобі ляпасу!» Тоді вона знову змінювала тон, загравала з ними, удавала, що їй весело, і сама їх веселила. До чого це привело? Мікеле не пройнявся, а от Марчелло сказав:

      – Антоніо цього не заслуговує. Але заради Ленуччі – вона хороша дівчина – я можу переговорити з одним своїм другом, можливо, він чимось зарадить.

      Я зраділа й подякувала йому.

      Ліла вибрала тістечка, була привітною із Джильйолою та її батьком, який визирнув з пекарні зі словами: «Мої вітання Стефано!». Коли вона намірилася заплатити, Марчелло заперечно захитав головою, а брат – хай і неохоче! – його підтримав. Ми вже збиралися виходити, коли Мікеле промовив повільно, серйозним