Янголятко. Колин Маккалоу

плями чи цятки, жодної порошинки. Навіть сліди від дощових крапель вишикувалися в лінію. Це було горище, тож вікна розташовувались низько над підлогою, а на підвіконнях-сидушках лежали білі вельветові подушки. Картини у білих пофарбованих рамах були відвернуті до стіни, тут стояв ще й великий професійний мольберт (також пофарбований білим), поміст із білим стільцем і маленьким білим комодом біля мольберта. Це було робоче місце. Для відпочинку він мав два крісла, вкриті білим вельветом, білі книжкові полиці, де кожна книга стояла суворо прямо. У кухонному закутку за білою ширмою, як у лікарні, – квадратний білий стіл та два білих дерев’яних стільці. Навіть підлога була пофарбована білим! На підлозі також ані порошинки. Тут навіть світло було флуоресцентним. Єдине відхилення у кольорі – сіра армійська ковдра на двоспальному ліжку.

      Оскільки він першим вдався до фамільярного тону, висловившись про мої груди, – яке нахабство! – я сказала те, що думала.

      – Господи Боже, в тебе, мабуть, настирлива ідея! Б’юся об заклад: ти видавлюєш фарбу з кінця тюбика, потім акуратно згинаєш пустий край, пересвідчившись, що він ідеальної квадратної форми.

      Він посміхнувся, схилив голову й нашорошив вуха, немов насторожений маленький собака.

      – Сідай, – сказав він, зникаючи за ширмою, щоб зварити кави.

      Я сіла і стала розмовляти з ним крізь крохмальні випрасувані складки бавовняної ширми. А коли він з’явився з двома білими філіжанками кави, ми просто продовжили розмову. Тобі зізнався, що він дитя прерій, зростав серед безкраїх пасовищ Західного Квінсленду та Північної території. Його батько був казарменим кухарем, але передусім п’яницею, тож саме Тобі частіше випадало куховарити, аби його батько не втратив роботу. Здавалося, він анітрохи не гнівається на свого старого, який врешті-решт і помер від пияцтва. Тоді, у дитинстві, за фарби хлопчику правили дитячі акварелі, а за полотна – дешевий пакувальний папір. Свої перші олівці він поцупив з контори підрозділу. Після смерті батька юнак попрямував до «Великого Смогу»[16] – навчатися малювати вже масляними фарбами.

      – Але місто Сідней безжалісне, особливо коли ти ще не знаєш тут жодної людини, а з-за вух ще стирчить солома, – розповідав він, підливаючи коньяк три зірочки у свою вже другу філіжанку кави. – Я спробував працювати на кухні: кухарем у готелях, пансіонах, безкоштовних їдальнях, лікарні репатріантів «Конкорд». Просто жах, коли перебуваєш серед тих, хто не розуміє англійської, а всюди, за винятком лікарні, самі таргани. Чого в лікарень не віднімеш, того не віднімеш, – там чисто. Але годують ще гірше, ніж на пасовиську. Потім я переїхав до Кінґз-Крос. Я мешкав у сараї шість на вісім в задній частині будинку на Келлет-стрит, коли познайомився з Паппі. Вона привела мене до місіс Дельвекіо-Шварц, і та запропонувала своє горище за три фунти на тиждень. Гроші можу віддати, коли вони у мене з’являться. Розумієш, всім відомі статуї Діви Марії, святої Терези та інших – вони просто красуні. Але тоді мені здалося, що стара потвора місіс Дельвекіо-Шварц –

16

Лондон.