Янголятко. Колин Маккалоу

дівчат, щоб виліпити те, що задовольнило б їхні власні потреби. Але тут, хлопче, тобі не поталанило. Замість того щоб виліплювати з мене дружину, ти розбив свою кляту дорогоцінну форму!

      Ух, почуваюся так, наче звільнилася з клітки! Девід завжди приборкував мене своїми нотаціями та повчаннями, але тепер начхати мені на його проповіді. Він втратив свою владу наді мною. А втім, як майстерно: позбавити мене можливості оцінити його як чоловіка ані за поцілунком, ані за обіймами, – годі й казати вже про те, щоб дати мені на огляд свого «малюка». Через те що він такий вродливий, з такою гарною статурою, такий «принадний шматочок», я трималася за нього, переконана, що кінцевий результат виправдає всі очікування. Тепер я зрозуміла, що кінцевий результат – то він сам. Я ніколи не мала дізнатися про його вади як чоловіка, тож єдиний спосіб, до якого він міг вдатися, – тримати мене подалі від спокуси спробувати «інші товари». Я все не так розуміла – це не Девіда я мала позбутися, а свого старого життя. А я його позбулася саме в той момент, коли зацмокала язиком.

      Тож я дозволила йому закінчити промову про те, яка в мене криза, але він буде терплячим і зачекає, поки я не отямлюся й таке інше.

      У пральні я знайшла пачку «Дю Мар’є» й поклала собі в кишеню. Коли він добалакався до того, що мене потягло на героїчні вчинки, я дістала з кишені пачку, взяла цигарку й запалила сірник від газової плити.

      В нього аж очі на лоба повилазили.

      – Витягни це з рота! Шкідлива звичка! – Я випустила дим прямо йому в обличчя. – Наступним кроком буде гашиш, а після гашишу ти почнеш нюхати клей…

      – Ти недалекий сліпий фанатик, – відповіла я.

      – Я вчений-медик і швидко все розумію. Ти опинилася в поганій компанії, Гаррієт. Не потрібно бути нобелівським лауреатом, щоб це побачити, – заперечив він.

      Я загасила цигарку в тарілочці – яка гидота ці цигарки! – але я не збиралася показувати це Девіду – і проводила його до дверей. Далі – до виходу на вулицю.

      – Прощавай назавжди, Девіде, – сказала я.

      У нього на очах заблищали сльози; він поклав мені на плече руку.

      – Не повинно все отак скінчитися! – промовив він тремтячим голосом. – Після стількох років! Будь ласка, поцілуймося й усе владнаймо.

      І тут мені й увірвався терпець. Я стиснула праву руку в кулак і вдарила його в ліве око. Коли він похитнувся – у мене непоганий удар правою, про це подбали мої брати, – я через його плече побачила новоприбульця, тож зіштовхнула Девіда зі сходів на стежку. Сподіваюся, в очах новоприбульця я видалася надзвичайно небезпечною амазонкою. Оскільки незнайомець побачив Девіда у кумедному стані, той поквапом утік до воріт і помчав уздовж Вікторія-стрит, неначе його переслідував собака Баскервілів.

      Нам з новоприбульцем лишилося оглядати одне одного. Навіть беручи до уваги той факт, що я стояла на сходинці, а він внизу на стежці, я б сказала, що на зріст він був помітно нижче від середнього. Кремезний, він трохи пританцьовував, як боксер. Його рудувато-карі очі недобре дивилися на мене. Красивий прямий