Янголятко. Колин Маккалоу

а я маю справу з потойбічним світом, – сказала місіс Дельвекіо-Шварц. – Я складаю гороскопи, ворожу на картах, дивлюсь крізь свій магічний Кристал (судячи з її тону, з великої літери!), спілкуюся з померлими.

      – Як?

      – І гадки не маю, принцесо! – жваво вигукнула вона. – Я до тридцяти років навіть і не підозрювала, що маю такий дар.

      Фло забралася до неї на коліна, щоб посмоктати матусиного молочка, проте її ніжно, але рішучо поставили знову на підлогу.

      – Не зараз, янголятко. Ми з Гаррієт розмовляємо.

      І підійшла до невеличкого буфета, витягла звідти дуже важкий предмет, загорнутий у брудно-рожевий шовк, і поставила на стіл. Потім передала мені колоду карт. Я перегорнула їх, сподіваючись побачити там звичайні вино, черви, жир та дзвінка, але на них були малюнки. На одній, найнижчій, було зображено оголену жінку, а довкола неї – вінок. Яскраво розмальована картинка.

      – Це Земля, – пояснила місіс Дельвекіо-Шварц.

      Під нею лежала карта, де було зображено руку з чашею, з якої лилася тонкими струменями рідина. Голуб з чимось маленьким і круглим у дзьобі нависав над чашею вниз головою. На самій чаші було написано щось на кшталт латинської «W».

      – Чаша чаш, – сказала вона.

      Я дуже обережно поклала колоду на місце.

      – Що це?

      – Карти Таро, принцесо. Я багато чого можу робити з цими картами. Якщо бажаєш, можу прочитати твою долю. Запитай у мене будь-що про майбутнє, а я дам відповідь. Я можу сидіти сама-самісінька й розкласти циганський пасьянс, щоб знати, що відбувається в Будинку з моїми «підопічними». Карти мають власну мову. Вони вміють розмовляти.

      – Скоріше з вашим серцем, ніж з моїм, – відповіла я, здригнувшись.

      Вона вела далі, наче я нічого і не казала.

      – Ось Кристал, – промовила вона, зриваючи брудно-рожевий шовк з предмета, який витягла з буфета, і потяглася через стіл, щоб схопити мою руку й покласти її на прохолодну поверхню цієї чудової речі.

      Фло, яка стояла й мовчки дивилася, раптом почала задихатися й хутко сховалася за своєю матусею. Потім вона подивилася на мене звідкись з-за Кристала широко розкритими очима.

      – Це звичайне скло? – запитала я, дивуючись тому, як в ньому химерно відбивається балкон, господиня Будинку, платан – усе догори ногами.

      – Ні. Це кришталь – справжній! Йому вже кілька тисяч років. Він бачив усе, цей Кристал. Я нечасто його використовую – наприклад, з перепою.

      – З перепою? – Скільки ще залишилося питань?

      – З п’яного переляку, з похмілля – у маячні білої гарячки. З Кристалом ніколи не знаєш, що з’явиться всередині й притисне своє обличчя до поверхні. Ні, я частіше використовую карти. А для поважних пані – Фло.

      Тієї миті, коли вона вимовила ім’я Фло, я зрозуміла, навіщо мене втаємничують у ці речі. Місіс Дельвекіо-Шварц вирішила – не здогадуюсь для чого, – що я повинна знати про її таємниче життя. Тож я перепитала:

      – Фло?

      – Так, Фло. Вона медіум. Вона просто знає відповіді на запитання, які ставлять поважні пані.