Шлях королів. Брендон Сандерсон

бокова пластина вкрилися широкими тріщинами, з яких клубилися пасма білого диму.

      Заледве усвідомлюючи, що відбувається, Адолін покотився, розмахуючи руками. Він був живий.

      Тепер не час думати про нього. Елгокар залишився сам.

      Монстр знову завдав удару, вгативши об землю поблизу короля й збивши того з ніг. Королівський клинок щез, й Елгокар долілиць повалився на каміння.

      Усередині Далінара щось змінилося. Усі обмеження зникли. Інші тривоги стали безглуздими. Синові його брата загрожувала небезпека.

      Він підвів Ґавілара: лежав, упившись вином, поки його брат боронив своє життя. Далінар мав би бути там і захистити його. Лише дві речі нагадували йому про дорогого серцю брата, дві речі, що їх міг захищати Далінар, сподіваючись хоч якоюсь мірою спокутувати свою провину: Ґавіларове королівство та Ґавіларів син.

      Елгокар залишився сам, і йому загрожувала небезпека.

      Усе інше не мало значення.

* * *

      Оглушений Адолін струснув головою, відтак підняв забрало й зробив ковток свіжого повітря, щоби прояснилося в мізках.

      Битва. Вони билися. Він чув, як волали люди, тряслися скелі, й усе це перекривав жахливий розкотистий рев. У ніс шибонуло якоюсь пліснявою. Кров великопанцирника.

      «Прірводемон!» – згадав він. Ще до того, як у голові прояснилося, Адолін знову розпочав прикликати Сколкозбройця та змусив себе зіп’ятися накарачки.

      Чудовисько височіло майже поряд – темна тінь, що застувала небо. Щойно в очах перестало розпливатися, він побачив, що король лежить долі, а його обладунок тріснув від удару, якого той зазнав.

      Прірводемон заніс велетенську клішню, готуючись обрушити її на котрогось із мисливців. Адолін раптом усвідомив, перед лицем якої катастрофи вони опинилися. Король загине на звичайному полюванні. Держава розповзеться по швах, великі князі погрузнуть у чварах, щойно порветься та одна-єдина слабка ланка, яка втримує їх укупі.

      «Ні!» – приголомшено подумав усе ще напівпритомний Адолін, намагаючись хоч якось просуватися вперед.

      І тоді він побачив батька.

      Далінар рвонув до короля, несучись із такою швидкістю та благородством рухів, на які не спромігся би жоден смертний – навіть у Сколкозбруї. Він перестрибнув скелястий уступ, тоді підпірнув під націлений у нього помах клешні й ковзнув по камінню. Інші воїни гадали, ніби дещо тямлять у Сколкозбройцях зі Сколкозбруями, але Далінар Холін… хай і нечасто, але ділом доводив, що в них іще молоко на губах не обсохло.

      Великий князь випростався й підстрибнув – так само рухаючись уперед – і пролетів у лічених дюймах над другою клішнею, яка розтрощила на друзки скелястий уступ позаду нього.

      Усе це зайняло лише мить. Один подих. Третя клішня вже обрушувалася на короля, і Далінар, дико скрикнувши, стрибнув уперед. Він випустив з рук Сколкозбройця – той упав на землю і щез, – прослизнув під падаючу клішню, звів догори руки і…

      І перехопив клішню. Далінар зігнувся під цим ударом і припав на одне коліно. Від зіткнення щитка об