Шлях королів. Брендон Сандерсон

до своїх щоденних обов’язків, ми робитимемо пробіжку з мостом на плечах, щоби загартувати свою витривалість.

      Зачувши ці слова, не одне з облич спохмурніло.

      – Я знаю, що ви думаєте, – вів далі Каладін. – Хіба наше життя не достатньо важке? Чи ж не варто нам хоч трохи відпочити впродовж тих коротких часинок, які нам для цього надані?

      – Еге ж, – кинув Лейтен, високий огрядний чолов’яга з кучерявим волоссям. – Оце ти сказав, наче в око влучив.

      – Ні, – гарикнув Каладін. – Мостонавідні вилазки так сильно вимотують нас тому, що більшість часу ми б’ємо байдики. Так, я знаю, що в нас є обов’язки: обшукувати провалля, драїти нужники, мити підлогу. Проте солдати не надто розраховують на плоди нашої праці – їм усього лише треба, щоби ми були чимось зайняті. Завдяки цій роботі вони можуть не звертати на нас уваги.

      Моїм першочерговим обов’язком як командира є збереження ваших життів. Оскільки впливу на паршендійські стріли я не маю, мені доведеться змінювати вас. Я повинен зробити вас витривалішими, щоб під час чергової вилазки – під зливою стріл долаючи останній відрізок шляху, – ви могли бігти швидше, – він почергово глянув у вічі всім чоловікам, котрі стояли шеренгою. – Я збираюся влаштувати так, щоби наш Міст № 4 не втратив більше жодної людини.

      Обслуга недовірливо витріщилася на нього. Зрештою м’язистий здоровань у задніх рядах зареготав. Він мав смагляву шкіру, темно-руде волосся, дужі руки й могутній торс. Зросту в ньому було чи не сім футів. Ункалакі – яких багато хто звав просто рогоїдами – були малочисельним народцем, що проживав у центральному Рошарі, поблизу Джа Кеведу. Минулої ночі цей чоловік назвався «Скелею».

      – Здурів! – сказав рогоїд. – Геть-чисто здурів осьдо цей-го, котрий думає вести нас!

      Він вибухнув нутряним сміхом. До нього приєдналися інші, хитаючи головами у відповідь на Каладінові слова. Кілька спренів сміху – схожих на риб’ячу дрібноту сріблястих духів, що носяться в повітрі, описуючи кола – запурхали довкола них.

      – Гей, Ґазе, – гукнув Моаш, склавши долоні рупором.

      Одноокий сержант-коротун якраз теревенив із кількома солдатами поблизу.

      – Чого тобі? – гаркнув той, насупившись.

      – Тут ось один розумник хоче, щоби ми вправлялися, тягаючи туди-сюди моста, – крикнув Моаш у відповідь. – Ми справді маємо робити, як він каже?

      – От іще, – махнув рукою Ґаз. – Накази командирів мостової обслуги обов’язкові до виконання лише в бойовій обстановці.

      Моаш глянув на Каладіна.

      – Скидається на те, друзяко, що ти й справді можеш забиратися під три бурі. Якщо лишень не збираєшся силою змусити всіх нас коритися.

      Стрій розпорошився: дехто поплентався назад у казарму, а решта подалися до їдальні. Стоячи на кам’янистому плаці, Каладін залишився сам-один.

      – Вийшло не надто гладко, – зауважила Сил, яка й далі сиділа в нього на плечі.

      – Що є, те є.

      – Схоже, ти здивований.

      – Ні,