Шлях королів. Брендон Сандерсон

насупилася.

      – Це був… – почав він.

      – Так, – сказала вона, – сарказм, – і схилила голову набік. – Я знаю, що це таке, – тоді з хитринкою всміхнулася: – Я знаю, що таке сарказм!

      «Прародителю бур, – подумав Каладін, дивлячись у її радісні оченята, – а в цьому є щось лиховісне».

      – Зажди-но, – промовив він, – а з тобою не траплялося такого раніше?

      – Не знаю. Я не пам’ятаю нічого давнішого, ніж коли рік тому вперше побачила тебе.

      – Справді?

      – У цьому нема нічого дивного, – відказала Сил, стенувши напівпрозорими плечиками. – У більшості спренів коротка пам’ять. От не розумію: звідки я це знаю?

      – Що ж, цілком можливо, що це нормально. Може, ти вже проходила через такий цикл, але просто забула.

      – Звучить не надто втішно. Мені не подобається вся ця справа із забуванням.

      – Але ж смерть і неправда гнітять тебе?

      – Ще й як. Та якби мені довелося забути всі ці спогади… – вона звела очі вгору, і Каладін, прослідкувавши за її поглядом, помітив пару спренів вітру, що ширяли в небі, ловлячи повіви легкого вітерцю, – безтурботні та вільні.

      – Боїшся йти вперед, – утямив Каладін, – але й жахаєшся знову стати тією, ким була.

      Вона кивнула.

      – Мені знайоме це відчуття, – сказав він. – Ходімо. Треба попоїсти, а після обіду я планую дещо зробити.

      15. Манок

      Ти не погоджуєшся з моїм заміром. Я розумію це, наскільки взагалі можу зрозуміти того, з ким цілком і повністю розходжуся в думках.

      Через чотири години після бою з прірводемоном Адолін усе ще наглядав за очищенням території. Під час битви монстр зруйнував міст, що вів назад до військових таборів. На щастя, з іншого боку провалля залишалася група солдатів, які тепер подалися по мостонавідну команду.

      Адолін ходив між вояків, збираючи донесення, а передвечірнє сонце повільно схилялося до горизонту. У повітрі висів цвілий, пліснявий сморід – запах крові великопанцирника. Сама тварюка з розпанаханою грудиною лежала там, де й повалилася. Кілька солдатів поралися коло неї, знімаючи щиток, в оточенні цілого полчища крєм’ячків, що позлазилися поласувати тушею. Ліворуч від Адоліна на нерівній поверхні плато довгими рядами лежали поранені, підклавши під голову плащі й сорочки замість подушок. Лікарі з Далінарової армії надавали їм допомогу. Княжич подумки благословив батька за те, що завжди бере їх із собою – навіть на позірно безпечну вилазку на кшталт цієї.

      Він пішов далі, усе ще закований у Сколкозбрую. Військо могло добутися назад до табору й кружним шляхом, адже з іншого боку плато зберігся міст, що вів далі, углиб Рівнин. Можна було вирушити в східному напрямку, а тоді розвернутися. Однак Далінар кинув клич залишатися на місці й потурбуватися про поранених, витрачаючи на відпочинок ті кілька годин, які мало зайняти очікування на мостонавідників, чим викликав справжнє сум’яття в Садеаса.

      Адолін глянув у бік павільйону, звідки доносився дзвінкий сміх. Декілька крупних рубінів яскраво