Шлях королів. Брендон Сандерсон

двору. Проминувши два квартали, він пірнув у боковий прохід і сперся об стіну. А потому, хрипко й засапано дихаючи, сповз долі й розтягнувся на землі.

      Він почувався так, немов порвав усі м’язи свого тіла. Ноги горіли вогнем, а коли він спробував стиснути руку в кулак, пальці виявилися занадто слабкими, щоби повною мірою слухатися. Кашляючи, він судомно робив глибокі вдихи й видихи. Солдат, котрий проходив мимо, кинув був на нього погляд, але, побачивши форму мостонавідника, пішов геть, не сказавши й слова.

      Зрештою Каладін відчув, як хтось легенько торкнувся його грудей. Розплющивши очі, він угледів Сил, котра лежала ниць у повітрі, повернувшись до нього обличчям. Вона простягла ніжки у бік стіни, але вся її поза – та й, власне, те, як обвисала її сукня – справляли таке враження, ніби вона стоїть прямо, а не лежить долілиць.

      – Каладіне, – мовила вона, – мені треба тобі дещо сказати.

      Він знову заплющив очі.

      – Каладіне, це важливо.

      На одній із повік він відчув легенький поштовх енергії. То було дуже дивне відчуття. Мостонавідник забурчав, розплющив очі та змусив себе сісти. Спрен пройшлася повітрям, немов оминаючи невидиму сферу, доки не зупинилася, зайнявши бажане положення.

      – Я вирішила, – заявила Сил, – що радію з того, що ти дотримав даного Ґазу слова, хоча він і огидний тип.

      Каладінові знадобилася якась хвилинка, щоб утямити, що вона мала на увазі.

      – Ти про сфери?

      Та кивнула.

      – Я гадала, що ти можеш і порушити свою обіцянку, але рада, що ти цього не зробив.

      – От і добре. Дякую, що сказала, угу.

      – Каладіне, – мовила Сил, дратуючись і стискаючи кулачки. – Це важливо.

      – Я… – він змовк, а тоді сперся головою об стіну. – Сил, я заледве можу дихати, не те що думати. Прошу тебе. Просто скажи мені, що тебе турбує.

      – Я знаю, коли люди говорять неправду, – сказала вона, підходячи ближче й сідаючи йому на коліно. – А всього кілька тижнів тому я навіть не розуміла, що таке брехня. Але зараз щаслива з того, що ти не збрехав. Хіба ж ти не розумієш?

      – Ні.

      – Я змінююся. – Вона затремтіла – найімовірніше, навмисно, оскільки контури її постаті на мить розплилися. – Я знаю речі, про які й гадки не мала кілька днів тому. Це відчуття таке дивне.

      – Що ж, гадаю, це добре. Себто, що більше ти розумієш, то краще. Хіба не так?

      Вона опустила погляд.

      – Коли вчора після бурі я знайшла тебе біля прірви, – прошепотіла вона, – ти збирався вбити себе, так?

      Каладін мовчав. Учора. Це було цілу вічність тому.

      – Я дала тобі листок, – сказала спрен, – отруйний листок. Ти міг скористатися ним, щоб убити себе чи когось іншого. Ось на що ти, певно, хотів їх спочатку пустити – ще тоді, у фургоні, – Сил знову звела очі, зустрівшись із ним поглядом, і її ледь чутний голосок звучав налякано. – Сьогодні я знаю, що таке смерть. Чому я знаю це, Каладіне?

      Той насупився.

      – Ти завжди була дивною як для спрена.