Букет улюблених квітів. Светлана Талан

не знав. Ще й Тамара не квапилася з відповіддю. Чоловік перекинувся кількома фразами з дітьми й запитав:

      – Як гадаєте, ваша мати погодиться стати моєю дружиною?

      Схоже, запитання не заскочило братів зненацька. Вони були вже в тому віці, що розуміли, які стосунки пов’язують чоловіка з їхньою матір’ю. Федько з Олегом перезирнулися, і старший хлопчик відповів:

      – Вас, дорослих, нам не зрозуміти.

      – Як і вам нас, – додав Олежик.

      – То чи варто мені сьогодні робити Тамарі офіційну пропозицію? Порадьте мені, – звернувся Анатолій до хлопчиків.

      – Спробуйте, але жінки такі непередбачувані! – серйозно, якось зовсім по-дорослому мовив Федько.

      – Гаразд! Я спробую! – вирішив Анатолій.

      Барс гарикнув і побіг до хвірточки. Обнюхавши жінку, що ступила до двору, він привітно замотав хвостом.

      – Привіт-привіт, старенький! – сказала та, попестивши пса.

      – Галюню, вітаю!

      Тамара вийшла їй назустріч, обійняла, поцілувала. Жінка віддала їй пакет із подарунком, поздоровила зі святом.

      – Проходь, прошу за стіл, – запросила її Тамара. – Уже всі зібралися. Хлопчики! Ходіть-но сюди! – покликала вона дітей.

      Федько й Олег підбігли до Галини, обійняли її та привіталися.

      – Як ти, Олежику? – запитала Галина, сідаючи до столу.

      – Усе добре! – усміхнувся той. – А ти як?

      – Усе, як завжди, – Галина ухилилася від прямої відповіді.

      Застілля було в самому розпалі, коли Анатолій попросив слова. Він підвівся, помітно хвилюючись.

      – Друзі, я вже давно знаю Тамару, – почав він, – іще зі шкільної лави.

      – А коротше можна? – перебила його Галина.

      – Можна! Сьогодні я хочу офіційно попросити Тамариної руки, – сказав Анатолій, і кінчики його вух спалахнули червоним. – Ось каблучка. – Він відкрив коробочку. – Томо, ти згодна стати моєю дружиною?

      Тамара знітилася.

      – Ну ти й знайшов час, – промовила вона й підвелася.

      Жінка дивилася на каблучку, а у пам’яті з далекого минулого перед нею постав образ Марка – теж із відкритою коробочкою, але з набагато скромнішою обручкою. Тоді вона відповіла «так», і закохані заприсяглися бути разом завжди. Тепер же Тамара розгубилася. На неї спрямували запитальні погляди кілька пар рідних очей, а вона не знаходилася з відповіддю. Анатолій її багато в чому влаштовував, як і їхні стосунки, але жити разом, прокидатися з думкою про нього й лягати з нею, Тамара не була готова. Їй не хотілося ображати Анатолія, який стільки років чекав на її кохання, але й сказати «так» чоловікові, якого поважала, сприймала, сумувала, коли довго не бачила, але без якого, була певна, проживе, зараз не могла. Їй здавалося, що кохання до Марка все ще тримає в полоні її душу й саме воно заважає стати за дружину іншому.

      – Томо, не мовчи! – обізвалася Марина, порушивши паузу, яка затяглася.

      – Дякую, Толику, – промовила зворушено Тамара. – Я ціную тебе, наші стосунки, але… Я не знаю, чи готова наразі стати твоєю дружиною, чи ні. Справді,