Букет улюблених квітів. Светлана Талан

а не дуже перейнялася тим, що своє свято справлятиме не вдома, у маленькій тісній кімнатці, а у двокімнатній квартирі хрещеної, де є окрема простора кухня та навіть балкон. Тітка Марина запросила до себе в гості тоді, коли Тома дізналася від мами, що вдома свята не буде й уже ладналася заплакати від образи.

      – Доню, моя люба дівчинко, наступного року ми влаштуємо справжнє свято, але зараз такої змоги немає, – втішала малу мама, але Тома сиділа набурмосена й невдоволена, бо чекала на свій день народження цілий рік, а тепер муситиме чекати ще один.

      Саме тоді, коли Тома вже не могла стримуватися, а на очах виступили сльози, озвався телефон. Мама поговорила й заквапилася потішити Тому – хрещена запросила на свято до себе. Враз висохли й засвітилися неприхованою радістю оченята. Дівчинка вмить одяглася, аби пошвидше вийти з дому. Свято вдалося на славу! Хрещена подарувала гарнючу ляльку зі справжнім волоссям, яке можна розчісувати гребінцем і робити зачіски, вони їли торт «Київський», пили чай, а ще на столі стояла вазочка з шоколадними цукерками, від якої Тома не могла відірвати погляду. Хотілося з’їсти відразу всі, але вона пам’ятала, що пообіцяла мамі поводитися скромно й бути чемною дівчинкою, тому робила паузи між поїданням цукерок. Під кінець святкування хрещена подарувала мамі букет білих лілій – улюблених квітів, тож додому Тома з мамою поверталися з подарунками та гарним настроєм. А ще в кишені кофтинки Тома несла кілька цукерок, які їй вдалося приховати. Звісно, так робити не можна, але ж не йти додому без подаруночка? Хрещена запропонувала взяти додому цукерки з вазочки, але мама відмовилася.

      – Мариночко, та ти що?! – сказала вона. – Я тобі така вдячна за цей вечір, що навіть слів бракує! Ми й не сподівалися!

      Тож дівчинка вирішила, що, прихопивши кілька цукерок без дозволу хрещеної або мами, вчинила правильно.

      – Сьогодні п’яте липня? – запитала Тома.

      – Так, моя квіточко, п’яте липня – твій день народження, – відповіла мама.

      – А твій день народження завтра?

      – Так, Томочко, завтра, – якось не дуже весело мовила жінка.

      – У нас буде завтра свято? – Дівчинка поглянула на маму.

      – Свято, доню, тоді, коли на душі добре.

      – Тобі недобре на душі?

      – Моя ти допитлива! – усміхнулася мама. – У мене все добре, тож і є свято.

      – А тортик у нас буде?

      – Буде, – якось непевно зронила жінка.

      – Як добре, що наші дні народження влітку! Еге ж?

      – Згодна. Ти задоволена святом?

      – Дуже! – вигукнула дівчинка. – Як пахнуть лілії!

      – Так! Безмежно люблю ці шляхетні квіти! Особливо подобаються білі.

      Тома подумала, що завтра порадує маму ліліями. Їх вона запримітила в сусідньому дворі, на клумбі (щоправда, не білі, а помаранчеві, але однаково гарні). Рвати квіти на клумбі недобре, але задля гарної справи можна, вирішила дівчинка. Завтра вона прокинеться раніше від усіх, вийде надвір і зірве одну-одненьку гілочку лілії. Якщо двірничиха поратиметься неподалік, то можна буде їй усе пояснити, аби вона дозволила зірвати квітку, а якщо ні, то Тома сама її зірве та швиденько побіжить додому.

      – Мамо, я хочу пісяти, – сказала дівчинка.

      – Потерпиш, доки дійдемо додому? Вже недалечко.

      – Ні, не можу! Я хочу зараз! – наполягала Тома.

      – Зараз перейдемо дорогу, і збігаєш он туди! – Мама вказала на кущі бузку.

      – Добре! – погодилася дівчинка.

      Вони перетнули безлюдну дорогу. Вже стемніло. І хоча горіли вишикувані в один ряд понад дорогою ліхтарі, кущі на узбіччі лякали дівчинку своєю темінню.

      – Мені страшно йти туди, – зізналася Тома.

      – Чому? Ти вже велика дівчинка, а я – поруч, – заспокоювала малу жінка. – До того ж у твоїх руках нова подружка, і ти не сама.

      – Лячно. А якщо хтось побачить, як я пісяю?

      – А ти лічилочку промовляй і нічого не бійся! Ти станеш невидимою! Пам’ятаєш її?

      Як Томі не знати лічилочку, яку вони склали з мамою разом! У маленькій тісній кімнаті про усамітнення годі було й мріяти, і вони вигадали лічилку, яка означала, що не слід заважати тому, хто її прочитав. Тож дівчинка набралася сміливості й пішла до кущів, уголос проказуючи слова лічилки:

      Раз, два, три, чотири, п’ять!

      Мене можна не шукать!

      Я у шапці-невидимці

      З вами разом й наодинці!

      П’ять, чотири, три, два, раз —

      Наша гра вже почалась!

      Капелюх я свій зніму,

      Маму швидко обійму,

      Порахую до п’яти —

      Відшукай мене і ти![1]

      Тома пірнула за кущі, прилаштувала на гілки ляльку й раптом почула звук автівки. Визирнувши зі своєї схованки, дівчинка побачила, як із легковика

1

Автор лічилки – Інесса Сидоренко. (Тут і далі прим. авт.)