Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко

нас увагу, то не буде такою Україна, як зараз, – прохрипів він.

      – Ти так гадаєш, діду? – здивувався Симон Васильович.

      – Побачив би ти стільки, як я, то й не таке б заспівав проти цього гетьмана, – гайдамака ще дужче насупився.

      – А що з тобою сталося?

      – Біда сталася… Справжня біда… Гей, як ти хапаєш?! Мішок порвеш, і все пшоно висиплеться, – прикрикнув він на одного з хлопців.

      Потім зітхнув, присів, тримаючись за сани, закректав і дістав люльку й мішечок із тютюном.

      – Сини мої… Молодші, – хмикнув він.

      – А старші? – раптово випалив Сашко.

      – Нема, поховав їх. Одного в червні, а другого в серпні… Чортів гетьман і німці! Я ж кричав, що віддам усе, що є… Навіщо було стріляти? – старий закректав.

      Він роздратовано постукав люлькою по деревині, витрушуючи тютюн, який нещодавно затрамбував. Сиве волосся виднілося з-під шапки, і легкий вітер смикав за білі кучері. Сплетіння зморщок на його обличчі стало схожим на тонкі нитки, вкарбовані в шкіру під тиском днів; гайдамака сидів, схожий на героя картини, – і потерте до сірого тло пізньої осені накладало темні тіні на його обрис.

      – Бісова доля… Бісова… Доля… – протягнув він.

      Симон Васильович хотів було щось сказати, підбадьорити старого, але кожна фраза, що виникала у свідомості, здавалася наївною і занадто простою, щоб змінити людину, бо стебла нашої душі вирощені з ґрунту слів. Колишній семінарист, а потім журналіст і уповноважений Головного всеросійського земського повіту на західному фронті, урешті-решт, військовий міністр і лідер майбутнього повстання – замовк. Старий солодко присмоктував до люльки, тихо бурмотів собі під ніс щось про злу годину, яка нависла над ним.

      – Тоді чому ти тут? – Симон Васильович уважно подивився на гайдамаку.

      – Що за питання, пане? Ти, як бачу, простого не розумієш. Звісно, чому – кажуть, сам Петлюра скоро прибуде сюди й поведе військо проти гетьмана. А от він – наш чоловік, не грабуватиме нас… Ось я приїхав із синами, привіз провізії. На добру справу… Добру… Нам так бракує доброго… – прошамотів дід.

      Петлюра так і завмер, начебто щойно прозвучали таємні заклинання, і кожен м’яз його тіла скувала невідома сила. Ось вона – народна правда! Ось гіркота, що невидимо виливається з уст людей. Хто почув цей тихий стогін, який зривався з губ старого, ніби з обриву, і падав на землю важким каменем? Хто зміг відчути народ, який гнобила сотні років російська імперія, – мовляв, українців не існує? «Ви лише неосвічені малороси – малий паросток російського народу», – торочили в Петербурзі. Як же так? Без роду, без племені, без назви – хто їх помітив? Хто зміг би підняти прапор і повести цих людей на битву, тому що правду слід довести силою. Де ви, сини українські?

      Симон Васильович стояв ошелешений. А тоді кивнув братові, і вони пішли далі – стиснувши губи, нічого не промовляючи, занурені в безодні мовчання. Дрібними кроками просувалися по табору, не помічаючи гомону довкола. З неба раптом почав зриватися перший