Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко

Як є, так і є! – повільно промовив Коновалець.

      – Ах! Смішним, дріб’язковим видається весь процес перемовин із цим нещасним, слинявим кретином, – закричав Винниченко. – Ось він, сидить у моєму кабінеті, за тим самим столом, що я за ним приймав делегацію Антанти, комісарів, більшовиків. Яка велика сила невігластва: цей обмежений, неосвічений, може, навіть хворий офіцер російської армії щиро вірить, що він гетьман, тобто вищий за інших!

      У бараку стало тихо. Упиваючись власною красномовністю, Винниченко продовжив:

      – Лисиця з довгою головою, породистим носом і круглими, каламутними, неуважними, трохи розгубленими очима. У кутиках рота збирається слина, коли він говорить. І говорити він любить грубими, обшарпаними словами, перестрибуючи з однієї теми на іншу, крякаючи, і складається враження, що його треба відправити до лікарні, – громив він гетьмана.

      Додати що-небудь чи заперечити ці слова ніхто не бажав.

      – І от зараз! У ці смутні часи, сповнені почуття обов’язку, ми повинні виступити проти нього, як виступають проти зарази, що поширюється країною! Пропоную себе на посаду голови Директорії, а Симона Васильовича Головним отаманом. Що скажете? – Володимир Кирилович окинув поглядом присутніх, а потім погладив невелику акуратну борідку.

      Зібрання застигло. Шаповал знову підняв руку, щоб заявити про свою позицію, але раптом, – неочікувано для всіх присутніх, однак цілком у згоді з виром, який забурував у душі Петлюри, – він підвівся, долаючи опір повітря, наче плавець проти течії, – і тоді не лишилося жодних інших слів, котрі могли бути сказані в цей пізній час. Тому Симон Васильович глухо, ніби в колодязь, вимовив лише одну фразу; і цей довгий, протяжний звук перетворився на птаха, що бився крилами об дерев’яну стелю:

      – Іншого шляху, крім повстання, у нас немає.

      Розділ 2

      – Симоне – Зилоте! Симоне – Зилоте! – лунало в тьмяній емульсії вечірньої вулиці. Там, у товщі повітря, в непроглядній сірій глибині було чутно людський голос. У цей час мало хто ходитиме темними полтавськими провулками. На початку двадцятого століття кожен державний чин, який приїздив до Полтави, особливо якщо він з Петербурга, йшов спочатку на Круглу площу, до монумента «слави російської зброї». Товстий шпиль монумента був схожий на відрубаний хобот вимерлої тварини. Щоразу до пам’ятника приходили чиновники російської імперії, щоб упевнитися у власній величі. Ця велич самодержавства впливала на них заспокійливо, адже полтавці всі україномовні, зі своїм говором, ніби з часів шведського короля Карла і Мазепи. Це місто, схоже, застигло в часі, хоча надворі 1897 рік; і ніщо не могло зрушити цей давній уклад української колиски… Неподалік від монумента, на вулиці Заміській, лунав голос.

      – Симоне – Зилоте! Симоне – Зилоте! – фраза повторювалася знову і знову. Звуки немов хотіли долинути до молодого чоловіка, який плівся у бік свого будинку, замислений, і не звертав уваги на окрики. Легкі швидкі кроки – і поруч із парубком опинився зовсім ще хлопчик років