Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко

[3]. Подивимося, що він скаже, – відповів Симон Васильович.

      Жінка хотіла була щось додати, та раптом із кімнати до вітальні вийшла заспана Леся в нічній сорочці. Довге волосся спадало на щічки. Босі ніжки тихо ступали по бордовому килимку; дівчинка терла кулачками обличчя – вона ще як слід не прокинулася, тому не розуміла, що відбувається.

      – Лесику! Мій Лесику! – вигукнув Симон Васильович.

      Дівчинка зупинилася, завмерла, а потім побігла до батька, який розпростер руки для обіймів.

      – Татусю, татусю, – дочка обійняла його, притулилась усім тілом.

      Так вони й стояли – Ольга, яка зняла пенсне й тримала його в руках, Симон Васильович, що цілував доччине волосся, і маленька дівчинка, для котрої повернення батька було схоже на казку зі щасливим кінцем.

      День минув тихо. Симон Васильович відпочивав, а наступного ранку поїхав до В’язлова, який усе поривався відвести його до гетьмана. Андрій Григорович нервово ходив по кабінету, і його кругле обличчя, гладко зачесане волосся, випещена борода – усе свідчило про нього як про людину старої формації. Було видно, що колишній депутат Державної Думи I скликання від Київської губернії, а нині міністр Української Держави дійсно хвилювався. Йому хотілося довести Петлюрі, що не все ще втрачено. Та й справді, скільки гетьман зробив для розвитку науки й держави! Хіба цього мало? Симон Васильович уважно слухав монолог старого приятеля, намагаючись уловлювати не лише слова, але й паузи.

      – Зрозумій, що виступати проти Скоропадського – це найбезглуздіша ідея, котра могла прийти в гарячу, нерозсудливу голову. Так, Павло Петрович перегинав палицю. І що ж? Краще буде переконувати його! Говорити, говорити, – доводив В’язлов.

      – Андрію Григоровичу, усе слушно ти кажеш. Тільки ж скільки тих бесід уже було! Я, як голова Земського союзу, звертався до нього, вимагав, наполягав – припинити грабувати селян. Знайти інші методи. І що ж? Дозволь спитати тебе – що ж? – Петлюра сидів на стільці, закинувши ногу на ногу.

      – Усе змінилося, Симоне Васильовичу. Навіть він. А може, підемо до нього? Поговоримо по щирості. Адже річ не лише в нас, але, біс його бери, в Україні! Кожен необдуманий крок, кожне нерозумне зволікання подібні до злочину! – міністр підвищив голос, намагаючись достукатися до співрозмовника.

      – Не знаю. Вже й не знаю. Можливо, тільки заради країни. Коли так поставлено питання, ти ж розумієш, що амбіціям моїм немає місця… Тільки б зберегти державу. Піти з ним поговорити… – Петлюра засумнівався.

      Йому раптом спало на думку, що не варто гарячкувати. А може, В’язлов і має рацію – гетьман уже не той, що був раніше; час шліфує камінням нещасть людський характер. І можливо, якщо сказати йому кілька правильних слів, зробити наголос на потрібному, закликати до здорового глузду – можна домовитися? Навіщо нове кровопролиття, навіщо знову – війна?

      – Ну що ж, я думаю, варто спробувати, – Симон Васильович повільно розтягував слова.

      – Справді,