Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко

крові, а злиття душ; кожна молекула духу ідентична. Вони – брати по крові, сини батька-міщанина, відомого в місті візника, виявилися такими несхожими на свого батька, як бувають несхожі відблиски одного сонячного променя. Тріпотливе почуття єднало їх. Тремтячі точки в грудях пульсували в унісон. Вони – одне. Дві фігури стояли у провулку, і бліде сяйво місяця лилося на їхні голови…

      Симон Васильович розплющив очі. Він прокинувся в казармі січовиків. У приміщенні для офіцерів було тихо. Допізна проходило засідання Національної спілки, а потім усі роз’їхалися. Винниченко подався до Києва шукати союзників проти гетьмана, а іншим було наказано готуватися до наступу. Петлюра лежав на солдатській шинелі; він, хоч і вкривався рваною ковдрою, промерз до кісток, бо ночі стали холодними, а барак погано обігрівався.

      Денне світло падало на підлогу: мільйони пилинок кружляли в легкому вальсі. Він згадував дні навчання в Полтаві – наївні, чисті. Хіба він не вірив у вищі сили, хіба не довіряв долю свою Богу? Хіба не жевріло протиріччя в ньому змалечку, коли він спротивився служителям церкви, тому що серце його чинило опір обрядам та умовностям? І тоді, у ті молоді роки, він найдужче мріяв змінити світ, адже жагу великої ідеї в той час можна було порівняти з жагою здоров’я в дні чуми. Петлюра лежав на ліжку, і пам’ять повертала його в рідні полтавські місця, тому що завжди спогади людини пов’язані не з нею, а з усім, що її оточує: будинком, де народився, вулицею, по якій ходив, містом, у якому виріс. Ким він був і чи став собою? Петлюра задумався і не знаходив відповіді.

      – Кхе, кхе, – закашлявся Симон Васильович.

      Тут двері відчинилися і до кімнати ввійшов чоловік у військовому однострої. На плечах погони українського поручика. Широке чоло, прямий ніс, трохи відстовбурчені вуха. Потрапивши до приміщення, він глухувато мовив:

      – Симоне – Зилоте! Як здоров’я?

      Симон Васильович подивився на того, хто увійшов.

      – Сашку[8], ти яким вітром?

      – Вітер змін дме, чуєш?

      – Авжеж. Сідай, брате.

      Обидва Петлюри сіли на стільці, Симон Васильович поплескав себе по кишенях, дістав цигарки й закурив.

      – Чув, що Скоропадський задумав? – озвався старший Петлюра.

      – Ага, бач, яка падлюка, – Сашко не добирав слів.

      – Та хіба тільки він… Не тільки… Мені потрібна допомога, брате, – Симон Васильович постукав пальцями по бильцю стільця.

      – Ти ж знаєш: за тобою я піду всюди, – відповів Сашко.

      – Дуже багато потрібно зробити… Я так розумію, що треба написати звернення до людей. Так би мовити, до душі кожного… А відтак збирати війська… У мене якесь дивне відчуття… Не можу точно описати, – старший Петлюра курив, струшуючи попіл у велику гільзу.

      – Що за відчуття? – Сашко дивився на брата.

      Симон Васильович раптом подумав, що брат дивиться так само, як і багато років тому – в отому темному провулку.

      – Як би це точніше сказати… Мені здається, що я все ще там, у юності… Не те щоб не виріс, Боже збав… Тільки от ніяк не можу усвідомити, хто я… Своє місце… Чи лише мені потрібно… Йти цим шляхом…

      Він

8

Олександр Васильович Петлюра (1888–1951) – брат Симона Петлюри, полковник Армії У.Н.Р. Був наймолодшим із дванадцяти дітей Василя та Ольги Петлюр.