Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко

Черник[12], сотник я, – відповів той.

      – Ось так народжується історія! Простими людьми, тому що простота подібна до святості, – промовив Симон Васильович.

      Він спустився з платформи, підійшов до Черника і простягнув йому руку.

      – Ти навіть собі не уявляєш, скільки може зробити одна людина, – Петлюра уважно дивився на сотника.

      – Та хіба ж я один, – Черник потиснув руку Головного отамана.

      – Так, але річ у тому, що людина зустрічається зі смертю саме віч-на-віч, – Петлюра трохи затримався на ньому поглядом.

      – Не зараз, то потім. Хіба ж не краще довести своїм життям правду? – Черник хотів сказати ще щось піднесене, але більше нічого не спадало на гадку.

      – Я скажу тобі, брате, що кожному з нас доведеться робити цей вибір, – Симон Васильович говорив, а потім раптом затнувся, розуміючи, що нарешті зміг висловити те, про що думав останні дні.

      Ще кілька хвилин на платформу поперемінно піднімалися оратори, виголошуючи промови, закликаючи кілька сотень сміливців іти напролом за свою Батьківщину. Як пояснити, що ці люди, які не знали нічого, крім своїх ідеалів, ці звичайні собі люди в овальних залізних шоломах, що дісталися їм від австро-угорців, раптом виявилися більшими патріотами, ніж усі політичні марнослови. Бач, як буває: в історії люди непримітні можуть зробити більше, ніж усі славетні разом. Яка ж це іронія зміни часів!

      – Слава! Слава! Слава! – гриміло над рядами січовиків.

      І гучна луна цих криків спускалася по низині в бік Києва, а далі злітала вгору і мчала до семи пагорбів. А звідти назустріч вийшли шістсот бойових російських офіцерів добровольчої дружини генерал-майора князя Олександра Святополка-Мирського. І тисяча багнетів гетьманської гвардії – сердюків у супроводі двох сотень кінноти. Вони йшли наче на парад, бажаючи придушити повстання; їхні чорні куртки були подібні до панцирів, і часто на офіцерських кашкетах виднілася старорежимна царська кокарда, схожа на відкрите око комахи. І крокували росіяни багатооким ладом, подібно до величезного темного павука, який виліз із пекла: сотні очисьок видивлялися, кого б проковтнути. Ось зараз вирішується – хто кого! Ось він – момент, який переверне все. Наступний день полічить своїх живих і мертвих.

      – Гати! Гати, твою мать! – кричав несамовито літній січовик майже три аршини на зріст. Він стояв на імпровізованому бронепоїзді. Попереду сховалися російські дружинники, з боків – сердюки. Бій тривав уже дві години, повітря шматував гуркіт шрапнелі й постріли. Плутанина й хаос. Усе почалося з того, що петлюрівці зайняли селище Мотовилівка, коли назустріч вийшли гетьманці. Супротивників розділяла залізнична колія, ліворуч від якої тяглося широке відкрите поле, а праворуч – великий густий ліс. Дізнавшись, що на той момент Мотовилівку вже зайняли повстанці, Святополк-Мирський до ранку розташував свої війська на відпочинок неподалік від станції, щоб зранку рвонути в бій. Кожна година могла стати вирішальною. Кожен день

12

Федір Черник (1894–1918) – сотник Січових стрільців. Учасник багатьох боїв Першої світової війни. Відзначився у боях на горі Лисоні. Активний учасник придушення більшовицького заколоту в січні 1918 р. в Києві. Йому належить вислів «Шлях на Львів лежить через Київ».