Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко

А коли вона прокинулася, перед нею стояв гарний парубок. Його чисті блакитні очі випромінювали те світло, яким заливає луки у вранішній час. Волосся аж блищало в сліпучо-білому сяйві. На ньому був фрак – такий, як на балу в принца. Він простягнув їй долоню і по-доброму усміхнувся», – Симон Васильович сидів у кріслі. Мла кімнати огорнула щільним кільцем яскравий гасник, що стояв на комоді. Жовта вогняна пляма висіла над кінчиком корпусу лампи, утримуючись таємними силами. Іноді Петлюра вставав, робив кілька кроків, щоб поправити ковдру, яка сповзла зі сплячої донечки. Тоді Леся[13] миттєво прокидалася, бо її сон був чуйний, піднімала руку й ледь підводилася. І тіні в кімнатці росли й щільно припадали до стіни, ніби крадькома прослизали в глибину приміщення. І тоді здавалося, що кімната наповнюється примарами, які повернулися з глибини віків. Дівчинка хапалася за рукав батька, злякано дивилася на нього, а той нахилявся і цілував її в чоло.

      – Я з тобою, моя рідненька. Моя голубонько. Не дам тебе скривдити, не дам, – шепотів їй Симон Васильович.

      Він обіймав донечку й відчував прозорість її шкіри, крихкість кісток. Вона здавалася йому неземною істотою, матерія якої виткана з невідомих атомів, тіло зшите з позаземної тканини, а душа, немов у прозорій оболонці, пульсувала червоним кольором. Довгими вечорами він часто проводив час разом із дочкою і розповідав їй щойно вигадані казки; і зараз, тільки-но повернувшись із тюрми, куди його запроторив гетьман, хотів їй сказати якомога більше.

      – З тобою. Я з тобою. Назавжди.

      – Правда?

      – Звісно, диво моє. Хто ж за власним бажанням відмовиться від такого маленького скарбу?

      – А якщо тобі дадуть сто пудів золота?

      – Ні. Мало.

      – А якщо п’ятсот пудів. Усю оцю кімнату заповнять золотом.

      – Мало.

      – А якщо…

      – …Це ж залежно як оцінювати, Лесю, своє життя. Якими багатствами?

      – Я не знаю.

      – Ото ж бо й воно. А ти і є моє життя. Як же я тебе продам?

      – Тоді пообіцяй, що не помреш.

      – Бач, як ти загнула…

      – Так, татку… Пообіцяй мені, благаю…

      – Ні, не помру, Лесику. Не помру.

      Потім увійшла Ольга[14], і ці троє стали найближчими у світі, тому що в чотирьох стінах математика життя набагато простіша, ніж про це пишуть у книжках. А що потрібно людині? Їй вистачає лише однієї миті для щастя. Ця мить – коротка, як спалах, закарбується в її свідомості, застигне у пам’яті, немов монумент, до якого людина повертатиметься щоразу.

      – Вона знову заснула.

      – Так, Оленько. Леся так легко засинає.

      – Дитина. Її мало що турбує.

      – А що тебе турбує? Чому ти не спиш, Ольго?

      – Мені б хотілося описати, але все так складно.

      – Ти даремно хвилюєшся.

      – Ні, Симоне. Чому ж даремно? Ось ти вийшов із в’язниці, та боюся, що гетьман тобі спокою не дасть.

      – А що ж накажеш робити?

      – Ну

13

Леся Симонівна Петлюра (1911–1941) – українська поетеса, єдина дочка Симона Петлюри. Її творчий доробок – вірші, статті, епістолярій, малюнки – засвідчує неабияку обдарованість. Хворіла на сухоти, через що передчасно померла.

14

Ольга Опанасівна Петлюра (1885–1959) – дружина Симона Петлюри, педагог, активістка політичної еміграції У.Н.Р. у Парижі. У січні 1918 р. Київ захопили більшовики, керівництво У.Н.Р. покинуло столицю. Ольга із семирічною дочкою залишилася в Києві. Упродовж півтора року вони жили під чужим прізвищем, ночуючи у друзів і рятуючись від переслідувань.