Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

про самоосвіту, випросив у хазяїна крамниці дозволу слухати в університеті публічні лекції та відвідувати студентські гуртки.

      Замолоду Купчинський почав служити прикажчиком, потім – кондуктором на залізниці. Він уже тоді почав писати різні оповідання російською мовою, але переважно з українського побуту. Познайомившись із О. Островським, став писати комедії, які ставилися в московських та інших театрах. Його п’єси хвалили і Островський, і Тургенєв.

      Жив письменник весь час у Курську. Для українського читача цікаві його оповідання зі збірок «Таинственное и непонятное» (М., 1904, 95 с.) та «Рассказы» (1888, 214 с.).

      Оповідання «Чортів портрет» публікується в анонімному перекладі за газетою «Діло», 1893 (№ 153–159).

      Чортів портрет

      Давно, коли ще на Україні були гетьмани, в селі Млинки жив коваль Омелько Сивий з жінкою Мотрею. Як у Млинках, так і в околиці Омелько славився не стільки своєю роботою, скільки відвагою. Він і самого чорта не боявся. А не боявся його тому, що не мав звички лихословити.

      Про те, як дізнався Омелько, що сей, хто не лихословить, не має чого боятися чорта, розповідав він сам, як вже поєтарівся, так…

      Одного разу прийшов Омелько пізно вночі з корчми додому і, щоби не будити жінки, ліг спати в кузні. Довго чи коротко він спав, сего не пам’ятає, тілько якось чує, що йому зробилося тяжко, душно, неначе дим з сірки його душить.

      Пробудившись, побачив: кузня освітлена, а о п’ять кроків далі стоїть чорт, світить очищами і скрегоче, наче голодний вовк, зубами. Хотів Омелько перехреститись, та руки не може підняти.

      «Ну, – думає Омелько, – ось коли мені кінець прийшов».

      Але так сталося: чорт поскреготав, поскреготав зубами, та й каже:

      – Хотів, я, Омельку, над тобою насміятися, та сили не маю; а все тому, що ти не лихословиш.

      Сказавши се, зник. Відтоді-то зробився Омелько таким відважним, якого і на світі не знайдеш.

      Були свята. Мотря, жінка Омелька, пішла до свояків на сусідній хутір, а Омелько побалакавши з кумом в корчмі, вертав задуманий домів.

      – Гляньте, хлопці, онде Омелько йде, – крикнув один парубок з громадки, що йшла супроти Омелька.

      – Ну, і що? – зауважив другий, що прийшов до села Млинки з міста, де учився у маляра, що церкви малює.

      – То, що він такий відважний, що й самого чорта не боїться.

      – Ба треба знати, якого чорта; а то часом можна настрашитися добре.

      – Та хіба чорти не однакі?

      – Правда, що не однакі: одні страшніші, а инші – так собі чортенята. Якби Омелько побачив самого Дідька, то би на смерть перестрашився, – промовив маляр.

      Треба спімнути: хоча він був ще учнем, але так добре умів малювати, що як намалює чоловіка, то такий справді є – кожний пізнає.

      – Ну, сего не говори. Нашому Омелькові й Дідько нічо.

      – Чи так?

      – Направду.

      – Ану побачимо.

      – Як же ти побачиш?

      – А так, коли Омелько засне, я намалюю в кузні на дверях чортів портрет.

      – Ну,