Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

узяв молот, поклав сокиру на ковадло і відразу сокира була готова.

      – Ну, ти глянь, що за коваль! – крикнув здивований Омелько.

      – А що? – радісно усміхаючись, промовив циган.

      – Та що, я добрий коваль, а ти, сто тисяч тобі пирогів, такий, такий… бодай тебе… якого я ще в життю своїм не бачив. Такий би мені робітник придався б.

      – Ну, що ж, то бери мене за робітника.

      – Я би не проти, але бач ти мені заспіваєш, небожеську, багато.

      – А що би ти мені дав?

      – Нема що й казати! Я не можу багато обіцяти.

      – От слухайте. Я в шатрі маю ще батька, також коваля, не гіршого за мене. Даси нам по одному дудкові[1] від срібного. Запрацюємо срібного – один дудок собі, а решта тобі. Страви не потребуємо, маймо свою в шатрі.

      Омелько аж рота роззявив з зачудовання; дешевше не можна було.

      – Ну, що пристаєш? – запитав циган.

      – Та як, хіба жартуєш, чи що?

      – А може, дорожуся? – усміхаючись злобно, поспитав циган.

      «Ні, він, певно, одурив, що так дешево згодився», – подумав Омелько, а вголос сказав:

      – Як той каже, ціна не мала, з тебе робітник добрий, а ще як і твій батько такий, як ти, то я пристаю.

      І вдарили по руках.

      – Будь здоров, ґаздо! Піду покликати батька, – сказав циган і пішов.

      «Певно, не прийде, батько його відмовить», – подумав Омелько і взявся до роботи.

      На другій день дивиться, а циган вернувся та не сам, а з батьком. Робота в кузні закипіла. Батько показався ще луччим робітником, як син, а Омелько, дивлячись на їх роботу, тілько дивувався, а сам нічого не робив, лише рядив.

      – Дайте спокій, пане майстре, ми собі дамо раду, все зробимо, а особливо, як поставите кватирку, – сказав старий циган.

      – Добре, добре, як зробите, я не від того, – промовив Омелько і вийшов до корчми по горілку.

      Хоча й скоро ішов Омелько до корчми, однако ж робота в кузні йшла ще скорше. Що за два дні зробили б добрі робітники, те цигани зробили за пів години, а Омелько, вернувши з горілкою, тілько руками сплеснув.

      – А що, батечку, добре заходимося коло діла? – поспитав, усміхаючись, циган.

      – Та, аж страх, як добре.

      – Почекай ще, то не таке увидиш.

      – Ну, вип’ємо горілки, а потому якось буде.

      Омелько почав циганів гостити горілкою, тай так погостилися, що Омелькові геть голова закрутилася. Як вже Омелько добре впився, каже циган до нього:

      – Батечку, ти ще не знаєш, який з мене майстер. Я з твоєї старої баби викую молоду хоч куди – кров з молоком.

      – Ну?

      – Направду.

      – Та де? О! Неправда!

      – О, та чого би-м казав неправду?

      – Як так, то чому свого старого не переробиш на молодого?

      – Тому, що не маю власної кузні, а таке робити хто би позволив в своїй?

      – Нема що і казати, діло дуже мудре, – згодився Омелько.

      – Правда?

      – Сину, – сказав старий циган, – наш ґазда добрий чоловік і знає, який з тебе майстер. Попроси ж у нього дозволу перекувати мене в його кузні на

1

Старовинна польська монета.