Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

ні? Сиджу ту у в’язниці, а потім гайда на шибеницю.

      – А потім?

      – А потім знаєш що – смерть.

      – А потім?

      – А вже потім сам Бог знає, що буде! Невинно терплю. Прецінь ти убив мою жінку.

      – Отже знай, хто невинно на землі терпить, той просто йде до раю. А нам, чортам, се не в смак.

      – Еге…

      – Тепер розумієш, що мені треба тебе спасти? Коли тебе будуть вішати, не відганяй мене хрестом.

      – Та ти, ще, може, якої капости хочеш мені зробити?

      – Клянуся тобі рогами і чортячим хвостом, щоби я уже більше смоли не пив і вогню не їв, коли брешу. Тепер хочеш вір, хочеш не вір. Коли тебе стануть вішати, не хрестися, а я зроблю таке чудо, що тебе пустять цілого і здорового.

      – Ну, красно, нехай на твоїм стане.

      – Пам’ятай, що я тобі сказав, – промовив чорт і щез.

      Довго думав Омелько, чи слухати чорта, чи ні? Вмерти невинним і дістатися раю, чи ще жити? Нарешті рішився послухати той раз чорта. Захотілося йому ще жити.

      Настало рано. Юрба наповнила площу, посеред котрої піднімалася шибениця, а коло неї кат походжав. В юрбі чути було лише жаль за Омельком. Одні жалували його як доброго коваля, инші як доброго чоловіка, котрого чорт попутав.

      – Ех, – можна було чути в товпі, – чого то по п’яному не зробить чоловік! І відважний був і побожний – самого чорта не боявся, а таки його чорт попутав.

      Заголосила труби і бубни, Омелька привели під сторожію, перечитали засуд. Кат поставив його на стільчик, накинув на нього мотузок і вибив з-під ніг стільчика. Але в ту саму хвилю мотузок урвався, а Омелько, мовби нічого не було, станув на ноги.

      «Не збрехав, чортів син, не збрехав», – подумав Омелько і серце його радісно забилося.

      Народ зашумів, захвилювався і простугонів:

      – Невинного вішають! Невинного!

      Кат і начальство кинулися до Омелька, а далі, ну ж оглядати мотузок. І що ж? Виявилось, що він перепалений в тому місці, де перервався. Юрба ще дужче загуділа і домагалася, щоби Омелька, яко невинного, пустити.

      – Зачекайте, православні християни! Скоро Омелько невинний, то і вдруге мотузок не видержить його, – сказав суддя і сам докладно оглянув мотузок.

      «Добре. Вішай хоч десять разів – все одно», – подумав Омелько і знову просунув голову у петлю. І знов кат вибив з-під ніг стільчика і – о диво! – мотузок запалився і обірвавсь, ба навіть сама шибениця загорілася.

      Народ ще дужче заворушився і домагався негайно відпустити Омелька.

      – Народе православний! – сказав суддя. – Не можу я сам від себе пустити Омелька. Вже його більше вішати не буду. Відведу до в’язниці і про все донесу гетьманові. Як він порішить, так буде, – сказав суддя.

      Народ притих і розійшовся. Омелька відвели до в’язниці і донесли про все гетьманові. Гетьман вислухав і сказав:

      – Чи не чарівник він який? Або яка нечиста сила йому помагає?

      – Ні, – кажуть, – перед смертю він сповідався і причащався, та і добрий християнин з нього.

      – Ну, коли так, то пустіть його на чотири вітри. А за се, що він терпів невинно, дати йому сто срібних.

      «Що